Глава 14

Переночував Таріс у будці, а на ранок вирішив іти звідси. Настав час рухатися далі. Але перед тим як піти, хотів подарувати собі маленьку радість. Він бажав знову побачити ту дівчину, що поділилася з ним водою, — Еліну. Чомусь він достеменно знав, що сьогодні вона буде тут, у парку, хоча передбачення ніколи не було його сильною стороною.

Обличчя свербіло, шкіра на щоках і підборідді стала шорсткою від щетини. Вдома з’явитися в подібному вигляді перед дівчиною Таріс ніколи б собі не дозволив. Але тут у нього не було більше ні порошку для видалення волосся, ні мильного кореня, ані зубних гранул. Та й ставляться у цьому світі до недоглянутих облич зовсім не так, як на Таріоні. Бородаті чоловіки тут нікого не дивують і зустрічаються на кожному кроці.

Ентар хлюпнув водою в лице і на цьому ранкові процедури порахував закінченими, накинув на плече мішок і вирушив назустріч своїй радості.

Так, вона була тут. На тому ж самому місці сиділа біля розкладного столика і малювала маленьку дівчинку, гарну, як лялька. Дівчинка крутилася на колінах у матері, вередувала, намагалася зістрибнути і втекти, а під пальцями Еліни народжувався портрет спокійної дитини, яка здивовано розглядає яскравого метелика.

Побачивши Таріса, дівчина розквітла радісною посмішкою і помахала різнокольоровою долонькою.

— Привіт, Тарісе!

А потім хитнула головою у бік картин, виставлених на високому кам’яному бордюрі, що майже з усіх боків охоплював майданчик:

— Дивись-но! Як тобі «Володар ельфів»?

Таріс приклав руку до грудей і вклонився, вітаючи її як високородну ентару, а Ліна тим часом продовжувала:

— Я скоро закінчу, почекаєш трохи?

— Так.

Портрет був зовсім не таким, як малювали у його світі. Він був не настільки ретельно прописаний і на перший погляд здавався не дуже вмілим, але це було лише швидкоплинне враження. При більшій увазі прийшло усвідомлення, що людина на полотні виглядає… живою. На Таріоні так не вміли. Тарісу дуже сподобався портрет, особливо йому імпонував рішучий вираз обличчя на власному зображенні. Також Еліна дуже докладно прописала таріонський костюм — мабуть, він справив на неї незабутнє враження. Але однієї деталі вона аж ніяк бачити не могла! На голові намальованого Таріса був тар. До того ж активований.

Як? Яким чином? Звідки дізналася? Дістала з його пам’яті? Та ні. Не лізла вона до нього! Він неодмінно відчув би стороннє проникнення. Тоді звідки?

— Добре! Правильний! — похвалив він картину.

І додав:

— Не можу купувати. Грошей немає. Зовсім!

Це що ж виходить? Він вирішив, що вона зробила це заради грошей? Сфотографувала, написала портрет, не здобувши згоди, а тепер полізе з ножем до горла, щоб купив?

— Хм! — Еліна припинила роботу та уважно подивилася на Таріса. — Знаєш, я взагалі не сподівалась побачити тебе ще раз! А картину намалювала тому, що мені сподобався твій образ.

Та що ж це таке, чому між ними щоразу виникає незручність?

— Я чекатиму. Потім поговоримо! — постановив ентар і попрямував до сусідньої лави.

Тепер Ліна малювала фон, який не потребував великої уваги, тож і поглядала вона не на свою примхливу модель, а на Таріса. Сьогодні він анітрохи не був схожий на ельфа. На ньому були брендові американські джинси та старенька майка захисника природи. Ідеальна гладкість обличчя перетворилася на кількаденну неголеність, що, втім, їй теж подобалося, і нова зачіска йому пасувала.

Ліна взяла з етюдника балончик і оббризкала готову роботу лаком. У цей момент її схопили за плечі.

— Ага, впіймалася!

Дівчина заверещала і схопилася на ноги:

— Вітька! Біс тебе забирай! Налякав! Хто так робить?!

Якби чоловік із поголеною головою, що підкрадався до Еліни ззаду, не посміхався, якби він не демонстрував усім промовистий знак мовчання або у нього в руках було хоч щось, здатне завдати шкоди, Таріс завалив би його не замислюючись, варто було б тому лише торкнутися дівчини. Але навколо всі бачили цю сцену, і нікого вона не стурбувала. А опісля взагалі реготали всі — жінка з дівчинкою, інші художники, що сиділи поруч, та й, мимоволі, сам Таріс.

Та, виявляється, дійство ще не скінчилося. Лисий упав перед дівчиною на коліно і заволав:

— О, акрил моєї душі, пастель мого серця! Пробач недолугого борга за невдалий жарт!

Еліна розсміялася і, звичайно, одразу пробачила. Тільки буркнула, але зовсім не сердито:

— Та ну тебе! Як маленький!

Не могла вона по-справжньому розгніватися на Вітьку.

Поки замовниця розраховувалася з Еліною, борг розглядав картини.

— О, я пам’ятаю цю штукенцію, — раптово сказав він, вказуючи на тар. — У третьому, здається, класі ти була Сніговою королевою, і дідусь зробив тобі таку корону.

— Ага! Тоді ще камінчика відповідного довго не могли знайти.

— Точно! А бабця Варя спорола найбільший страз із турецької кофти і сказала — дитині потрібніше!

Ось усе і з’ясувалося. Тепер і розмова не потрібна. Вони родичі, а тар — зовсім не тар, а їхній спільний дитячий спогад.

Тут Вітько побачив Таріса.

— О! А це модель?

— Так. — Еліна підійшла ближче. — Знайомтеся. Це Таріс. Ми зустрілися минулої суботи, але майже не поговорили — я лише сфотографувала його. А потім чотири дні писала портрет і тепер, здається, знаю про нього все, що тільки можна. Отака собі сила мистецтва. А це Віктор — мій ріднесенький троюрідний братчик.

Ступінь спорідненості Еліни та Віктора залишилася Тарісові незрозумілою, але він із задоволенням потиснув долоню борга.

Ой, як же йому подобається тутешній спосіб знайомитися! Відразу знаєш, хто перед тобою і чого чекати від людини.

Віктор був… надійним.

— Пообідаємо разом у Макдональдсі? — запропонував Віктор. — Я пригощаю. Сьогодні відзначаємо остаточну перемогу боргів над орками.

Таріс більше не утримував руку Віктора, тому й не зрозумів нічого, окрім того, що борги перемогли. Чомусь Еліну він сприймав набагато легше. Йому теж здавалося, ніби він знає її все життя.