Глава 11

Місто виявилось величезним, з грандіозними будівлями, існування  яких навіть видатним зодчим із Дому Аймір не снилося. Приголомшений побаченим з вікна потягу, ентар вийшов на перон, проминув будівлю вокзалу і присів на сходинку на площі повній люду, Декілька хвилин він вражено оглядався навкруги, роздивлявся навколишні будинки і транспорт. Але довго цим не переймався, перед ним стояла важливіша задача - необхідно було розжитися місцевим одягом, бо дуже вже помітними були відмінності між ним і оточуючими. 
Халі тут ніхто не носив. Всі, без винятку, чоловіки та багато жінок були одягнені у штани. Різної довжини і кольорів, дуже часто вилинялі і драні, як у пограбованої Тарісом дівчини, іноді в зелених і коричневих плямах, ніби спеціально забруднені, але це завжди були дві штанини. Верхня половина тіла теж завжди прикривалася. І ніхто не носив плаща. Натомість взуття мали всі, навіть маленькі діти, незважаючи на те, що у місті було досить тепло, а дороги - гладенькі і  чисті.
Багатий світ, дуже багатий... А те, що одяг пошарпаний носять, то, може, це дурість така? Як і бородаті обличчя? Он, той чолов'яга, що виліз із невеликого білого воза, явно не бідує, одягнений ошатно, а обріс так, що дітей лякати можна. І цей хлопець на ровірі з пристосуванням для крутіння ногами, молодий зовсім, але бородатий. Ровір, до речі, дуже цікавий і влаштований зовсім не складно, і швидкість його набагато вища, ніж при відштовхуванні ногами. Треба буде вдома таке повторити.
Немає часу сидіти, бо  скоро,  крім одягу, знадобляться їжа та  вода.
Ледве Таріс підвівся, як до нього підскочив молодик у строкатому одязі і, виразно жестикулюючи, почав щось говорити. Зі свого небагатого досвіду (підслухав усередині залізного монстра) Таріс знав, що аборигени використовують одразу дві мови. Це було дивно, але, в принципі, не складно. А тут лунала третя! Очі хлопця були прикриті темними скельцями, руки літали так, що не зловиш. Жодної можливості непомітно встановити контакт.
Таріс усміхнувся і розвів руками.
- Не розумієш англійською, - засмутився хлопець, і кивнув у бік воза, що нагадував частину залізного монстра, - іди-но, сідай! Он наш автобус.
Біля воза стояла дівчина у такому ж плямистому одязі і заклично  махала рукою. Таким чином, у словниковому запасі Таріса з'явилося перше чітко ідентифіковане слово - "автобус", бо як виглядають  гроші і картка він поки що не знав.
Автобус привіз його на велику галявину біля широкої річки. На галявині билися воїни. Спочатку Таріс зацікавився, і навіть проштовхався крізь натовп ближче до місця дії, але швидко зрозумів, що це лише гра, невинна розвага з іграшковою зброєю та обладунками. Очевидно, той хлопець зустрічав учасників гри та прийняв Таріса за одного з них. Таким чином, поїздка на автобусі анітрохи не наблизила ентара до мети.
Він полишив натовп і спустився до річки, сподіваючись хоча б поповнити запас води у флязі, але вода виявилася надто брудною. Мабуть дощі пройшли вище за течією. Відкриття було неприємним, і воду з цієї річки пити не хотілося.
Величезна будівля поруч із галявиною виявилася ринком. Люди, що виходили з великих прозорих дверей, котили  сітчасті візочки, завантажені різноманітним товаром. Заходити всередину Таріс не став, але вирішив перевірити одну дуже важливу для нього річ. 
Золотий діол не вразив продавщицю помаранчевих плодів. Причин тому могло бути дві. Або плід коштував дорожче діола, або золото в цьому світі не цінувалося. Але, вирушаючи в подорож, Таріс на золото і не покладався. У нього з собою був справжній скарб - десять літанієвих тарі, статок, здатний забезпечити пристойне життя добрій половині Дому Сайгар протягом кількох років. Ентар дістав один тарі і підійшов до чоловіка, який перекладав товари з візка у маленький автобус, вочевидь, особистого користування. Той з подивом витріщився на блакитний кругляш із дірочкою посередині і знизав плечима.
- Гадки не маю, що це таке, не моє точно!
- Жетон якийсь, чи що? - припустила жінка, що стояла поруч.
Сенсу їхніх слів Таріс не зрозумів. Та й не важливий він був. Здивування в очах все промовисто пояснило. Літанія у цьому світі не знали! І все ж Таріс вирішив пересвідчитися ще раз:
- Гроші? - спитав він.
На що пара посміхнулась і заперечливо похитала головами:
- Авжеж ні!
- Картка?
Тепер жінка вже відверто пирснула. Таріс розвернувся і пішов геть, та все ж краєм ока встиг помітити, як вона услід йому виразно покрутила пальцем біля скроні.

***

День сьогодні був спекотний, не скажеш навіть, що  не літо. І напрочуд вдалий. Замовники викупили всі свої портрети. Ще й два орнаменти з квітами забрали. Жодного замовлення, щоправда, на наступні  вихідні не залишили, але Ліну це не засмучувало. Адже всіх грошей все одно не заробиш. 
День уже хилився до вечора, але Вітько так і не з'явився, хоча обіцяв зайти. У них там тусовка біля ТРЦ. Сьогодні, здається, гноми з боргами б'ються, а орки із тролями. Отак вони  колошматять один одного щотижня аби  життя малиною не здалося.
Сюди, на арт-п'ятачок, ролевики забрідали  рідко. Тим більшою несподіванкою стала поява настільки колоритного персонажа, що Ліна забула про свій намір збиратися додому.
Ельф, справжнісінький ельф, не інакше! Вуха, щоправда, з-під волосся не стирчать, але це не біда, треба буде - намалюємо! Ліна вихопила з рюкзака планшет. Добре, що замовлень сьогодні не було. Заряд на акумуляторі майже повний.
Хлопець стояв скраю майданчика, біля бордюру, і дивився на Дніпро. Вітерець ледь ворушив його чорне волосся, а вираз обличчя був такий, що втратити подібний образ стало би гірше ніж злочином. Ліна в уяві вже бачила майбутню картину: король ельфів перед вирішальною битвою! Так, саме так!

Так уявив собі Таріса штучний інтелект.

Високий, сантиметрів на тридцять вищий за Ліну, одягнений він був надзвичайно дивно. На чоловікові було щось подібне до шкіряного кілта, закладеного великими м'якими складками. Два широкі ремені повністю прикривали плечі і перехрещувалися на грудях та спині. І кілт і ремені мали світлосіре забарвлення із чорним "зміїним" малюнком. Талія перехоплена широким поясом з великою сріблястою пряжкою, яка більше нагадувала щит. На грудях - великий медальйон із чорного срібла з вигадливою в'яззю по краях. Взутий ельф був чи то в перфоровані чоботи, чи може в сандалі до колін, із безліччю переплетених ремінців, такого ж темно-коричневого кольору, що й пояс. Одне плече фентезійного воїна прикривав "зміїний" плащ довжиною до середини стегна, на іншому ж висіло щось подібне до шкіряного рюкзака. Незважаючи на дивність вбрання, виглядав ельф приголомшливо. А ще від нього пахло апельсинами.
Ліна доволі довго бігала довкола хлопця, ловила потрібний ракурс, а той не звертав на неї жодної уваги. Вона встигла зробити не менше двадцяти знімків, коли він розвернувся і попрямував до лави, на якій вона залишила свій етюдник і рюкзак. Тільки-но ельф присів, вона сіла поруч:
- Привіт, я – Еліна, - перша звернулася до нього і  сама простягнула руку.
Він схопив  її за пальці так, наче боявся, що втече, і тримав, не відпускаючи, доки вона не потягла руку на себе. Потім назвався, повільно вимовляючи кожен звук:
- Привіт, я – Таріс.
"Напевно, насправді він Тарас", - подумала Ліна. Рольовики хлопці трохи дивні, ймення в них, зазвичай, такі хитромудрі, що на їх тлі “Таріс” звучить майже нормально.
- Я напишу твій портрет, згода?
Він мовчав, вп'явшись поглядом у її обличчя.
Тепер вона бачила, що хлопець набагато більше ніж трохи дивний, але не злякалася. Що він їй зробить - білий день на дворі, та й народу навколо багато. Але все ж таки, цей погляд збентежив її. Щоб якось зарадити незручності, Ліна дістала з рюкзака пляшку  води і трошки відсьорбнула. Але вийшло тільки гірше. Новий знайомий, здавалося, простежив  той її ковток аж до самісінького шлунку. І раптом Ліна втямила: "Таріс" - це зовсім не похідне від "Тарас". Цей хлопець – іноземець! Звідси його незвичайна вимова. Він не знає мови, тому й не може розмовляти. І, здається, він дуже хоче пити! Вона поставила пляшку поряд з Тарісом і розсміялася так радісно, ​​наче трапилося щось гарне. Потім накинула свій заплічник, підхопила велику пласку скриньку на ремені, що лежала поруч, помахала рукою і пішла.