Глава 5

У день тринадцятиріччя Хранителька покликала правнука до себе.
— Ти дорослішаєш, мужнієш, — сказала вона. — Я подарую тобі одну річ. Надзвичайно могутній старовинний амулет. Здавна він переходить від одного першопрохідця до іншого. Амулет захистить тебе від жіночих чар і стримає чоловічу силу. Потім, коли виконаєш свою місію, знімеш його та віддаси Хранительці — нехай передасть наступнику, а ти зможеш одружитися.

Яніза простягнула хлопчикові великий, ледь опуклий медальйон з трикутним отвором посередині і напівстертими письменами по краях. Старовинне срібло потемнішало й потьмарилося від часу — видно було, що амулета давно ніхто не торкався. Таріс стягнув із волосся шкіряний поворозок, причепив на нього медальйон, надів на шию і заховав під нагрудними ременями свого халі. Амулет відразу ж відреагував на особистий магнетизм Таріса — міцно прилип до шкіри над джерелом життєвих сил.

— А якщо я не зустріну обраниці? — раптом запитав хлопчик

— Зустрінеш, — посміхнулася Яніза, — я бачила сон.

— Розкажи, — попрохав Таріс, — яка вона? Щоб я міг її впізнати!

— Не знаю, — бабка з жалем похитала головою. — Я не розгледіла. Маленька, і наче в ковдру закутана. Блакитну, товсту, як на південних островах шиють. А ти — великий, дорослий, сильний і дуже гарний.

— Невже гарніший за Кейтара? — Таріс зморщив носа. Здається, бабчин опис розсмішив його.

— Ти схожий на свого діда, а він — ні! — напевно, саме це було головним критерієм чоловічої краси для Хранительки.

— Вона маленька, а я дорослий — це ж погано, чекати довго! — Таріс повернувся до питання, яке цікавило його значно більше, ніж родинна схожість.

— Та ні, вона теж доросла, тільки маленького зросту, як…

«Як Тиїза», — хотіла сказати Хранителька, та змовчала, згадавши, що Таріс ніколи не бачив своєї матері — після неї навіть портрета не залишилося.

— Як мама, я зрозумів.

— Там усе дуже неясно було, — продовжувала Яніза. — Пустир за лабораторіями весь засніжений, кучугур ледь не в людський зріст на ньому, ти мокрісінький увесь і вона в заметі... Ковдра ця чудернацька на ній, а сукні нема, тільки ноги стирчать — смішні такі, у товстих черевиках, у снігу виваляні. А на спині наче камінь великий прив’язано — за налиплим снігом не роздивитися.

Сніг на Колисці, найпівнічнішому острові Дому Сайгар? Кучугури? Це неможливо, адже тут тропіки! І дівчина надзвичайно дивна… Навіщо їй камінь на спині? Таріс не повірив жодному слову з бабчиного пророцтва.

«Так, непереконлива вийшла картина», — подумалося Янізі, — аж занадто  неправдоподібна! І хлопчик, схоже, розуміє це — он як засмутився. Та не подає виду. Етикет засвоїв на відмінно». Взяв бабчину руку, схилився в подячному цілунку. Справжній ентар, хоча і маленький ще.

Пішов. Напевно, в лабораторію до Айкита подався. Нині, на честь першого повноліття, у хлопців вихідний. У палаці свято — Тіері проводжає Кейтара у доросле життя. Гайсар із Вальтеном ще звечора подалися на морське полювання. А у Таріса і сьогодні наука. Як швидко виріс! І буцімто ще зовсім дитя, а дитинства вже й нема. Тож нехай вчиться. Хлопчик має бути озброєним, коли настане його час, бо тільки він, Таріс, майбутній першопроходець, може хоча б частково відновити те, що колись зруйнувала вона, Яніза.

***

З плином часу все частіше згадує Хранителька минуле. Ось і тепер думки її полинули в далекі роки — у день власного тринадцятиріччя. Саме тоді наставниця повідомила Янізі ім’я її нареченого. Ентар Тібор із Дому Аймір, майбутній першопроходець, по закінченні своєї місії мав одружитися з нею. Того дня Яніза довго думала про судженого, а вночі побачила сон — перший пророчий сон у своєму житті. І снилося їй, що їхні з Тібором нащадки досягнуть незнаних успіхів у науці і політиці, стануть визначними правителями і навіть через сотні літ будуть правити Домами.

Роки минали, Тібор із Янізою зрідка бачилися, і все між ними було гаразд. І хоча вони жодного разу не поцілувалися, ніхто не мав сумніву, що почуття, яке виникло між ними, — це кохання. А що не пристрасне, то це й зрозуміло: Яніза — дівчина цнотлива, скромна, а у Тібора — амулет, який про поцілунки навіть думати не дозволяє.

Усе змінилося того дня, коли в Залі Дев’яти Янізу оголосили Хранителькою Всіх Домів. Саме того дня вони з правителем Рейтаром побачили одне одного.

Ой, смішно сказати. Побачили! Скоріше, роздивилися. Адже зналися все життя. Більш того — були родичами, двоюрідними братом і сестрою.

З того дня світ для Янізи перестав існувати. Залишилися тільки Рейтарові очі, що палали пристрастю, вуста, від яких відірватися неможливо, і ласкаві руки, які вміли обіймати так солодко, що серце завмирало. Ну і все інше сталося дуже швидко. Рейтар взагалі був чоловіком рішучим та наполегливим, тож діяв без зволікання, тим більше що ніхто й не пручався. Ніщо їх не зупинило: ані доволі близький родинний зв’язок, ані відчутна різниця у віці, ані дружина та діти Рейтара. Про свої зобов’язання перед ентаром Айміром Яніза не згадала. А Тібор, відкриваючи міжсвітовий портал, і гадки не мав, що його наречена давно вже належить іншому.

Повернувся першопроходець саме того дня, коли на нього чекали. Портал відкрився біля дому Хранительки. Коли Яніза вийшла назустріч нареченому, її вагітність приховати вже було неможливо. Пояснень від неї чи Рейтара, що з’явився слідом, Тібор слухати не став. І сам не сказав жодного слова. Дістав із мішка кодекс — свій звіт про експедицію — та поклав на доріжку біля ніг Янізи. Навіть руки її торкнутися не побажав. Потім зняв амулет — оберіг цнотливості — і поклав зверху на щоденник. А потім повернувся спиною до колишньої нареченої та правителя — так, наче їх і не існувало зовсім, — і знову відкрив портал. Яскравий, міжсвітовий. Створив його так легко, наче перехід на сусідній острівець. І не замкнувся цей шлях за ним, як це зазвичай буває, а сяяв ще доволі довго — кілька секунд, аж поки звідти не довбануло чимось так, що Янізу відкинуло прямісінько на Рейтара, який стояв позад неї. Правитель ледь устиг утримати її, щоб не впала.