Епілог

Епілог

Таріон, сорок четверта міжнародна археологічна експедиція. Драконяча бухта — місцина, що належить Дому Сайгар. Новоріччя.

Навіть до Великого Відходу у цій місцині ніхто не мешкав, бо, крім моря, населеного доісторичними тваринами, і голих скель, тут нічого не було. За тисячу років небагато що змінилося. Хіба що море пішло, і дракони вимерли, а от люди так і не оселилися. Отже, тепер ця місцевість являла собою скоріше рай для палеонтологів, ніж для археологів. І все ж саме флаєр археологічної експедиції чомусь завітав сюди.

Пасажири флаєра — чоловік, двоє підлітків та елорг — довго стояли на краю скелі, вдивляючись у провалля, дно якого вкривали драконячі скелети.

— Ну що, не передумали? — запитав Мартін у дітей.

— Я — ні! — відразу ж озвалася Еліна. — Нізащо не полізу туди! Я взагалі не розумію, навіщо спускатися по мотузковій драбині, ще й без страховки, коли можна переміститися порталом.

— Портал — на крайній випадок, у разі небезпеки! — нагадав дочці Мартін.

Саме такою була умова, коли він починав навчати дітей відкривати просторові шляхи.

— Але ж це Таріон, татку, тут не заборонено, — жалібно поглянула вона на батька.

Але Мартін уже обернувся до сина:

— Тарісе?

Хлопчик зосереджено дивився у провалля.

— Я теж не передумав, — тихо відповів він. — Я полізу!

Ідея спуститися у Драконячу бухту по мотузковій драбині належала саме Тарісу. Він марив нею вже два роки — відтоді, як дізнався, що саме тут давні ентари проходили ініціацію. З нетерпінням він чекав свого тринадцятиріччя і запрошення від дядька Анхеля в експедицію на Таріон, але цікавила його насамперед не археологія, а можливість здійснити свою мрію.

— Але ж тим ентарам було не тринадцять, а двадцять п’ять, — нагадав Анрі, що стояв поруч.

— Та ж і я дракона вбивати не збираюся, — резонно зауважив хлопчик. — Тільки спущуся і подивлюся, що он там блищить.

Він указав рукою вниз, на купу кісток, якої щойно торкнувся промінь вранішнього сонця. І справді, серед драконячих останків сяяла яскрава цятка — відблиск від чогось, чого там аж ніяк не повинно було бути.

— Тоді не будемо зволікати, — Мартін повернувся до флаєра і витягнув із багажного відсіку згорнуту мотузкову драбину.

Звичайно, йому було боязко дозволяти подібне підлітку, але нехай уже зробить це під наглядом дорослих, а не потайки. А що Таріс не відступиться — він розумів. Недарма ж хлопчисько пів року тренувався і сестру ганяв, бо думав, що вона підтримує його. А вона, бач, вичитала десь, що в давнину жінки не проходили такого іспиту, — і вперлася.

Драбину закріпили за вантажний захват флаєра, Анрі перевірив з’єднання на міцність і взяв у руки невеликий прилад, мобільну гравінить. Нехай собі хлопчисько думає, що спускається без страховки, — у разі потреби елорг завжди встигне підхопити його.

Таріс не зволікав: тільки-но дали дозвіл, почав спуск.

Уважний, все робить правильно, не поспішає. Виконує  настанови інструктора. І все ж хлопчику нелегко. Тренування проходили в затишку, а тут вітер. Хоч і не сильний, але драбину колише відчутно. Мартін зосереджено спостерігав за кожним рухом сина. У разі небезпеки він і сам був готовий підхопити його в портал, і не мало значення, що за це доведеться розплачуватися власним здоров’ям.

Поряд стоїть дочка, вона так само напружено стежить за братом, розуміє небезпеку. Все ж дівчата в тринадцять років набагато доросліші, ніж хлопці.

— Татку, а давай-но я спущуся і зафіксую драбину? — запропонувала вона раптом. — Он як її теліпає! Тренер інколи для нас навмисно не закріплений кінець притримував і казав, що це не проти правил.

Вільний кінець драбини розгойдувався чим далі, тим дужче, і Мартін погодився відпустити дочку. Зрештою, тут, на Таріоні, під час навчальної практики вона, відкриваючи портал, жодного разу не схибила.

Перехід Еліни був надзвичайно красивим, чітким, лаконічним і нагадував її власний силует. Зараз він ще не дуже потужний, розрахований тільки на власну масу дівчинки, але, безумовно, ростиме разом із нею, набуваючи з кожним роком усе більшої сили.

Через якусь мить маленька ентара стояла внизу, міцно вчепившись у кінець мотузкової драбини. З її допомогою справи у Таріса пішли швидше, і незабаром він теж опинився біля підніжжя скелі.

Сонце за цей час трохи змістилося, яскравої цятки-орієнтира вже видно не було. Та й нагромадження каміння та скелетів на дні колишньої бухти не сприяли пошукам. Не будь з ними елорга, брат із сестрою ніколи не відшукали б того каменя, з якого сяяло щось незрозуміле. Але Анрі, безумовно, зафіксував локацію артефакту. І дійсно, через кілька хвилин елорг скинув дітям на комприси якусь хитромудру навігацію, причому кожному свою, ще й крикнув:

— А ну, давайте, хто швидше!

Брат і сестра кинулися в різні боки, огинаючи купи кісток, чахлі кущі і гострі уламки скель, що траплялися по дорозі. Ця гра була їм добре відома, і вони знали, що довжина обох шляхів, запропонованих Анрі, не відрізняється ані на метр. Мети вони досягли одночасно, і все ж Еліна першою торкнулася ніздрюватого сіро-зеленого каменю, на який вказувала стрілка. Однак, щоб витягти чималий уламок, їй довелося скористатися допомогою брата. Камінь вгруз у землю,  ще виявився притиснутим великою драконячою кісткою. Але удвох вони впоралися. І кістку відсунули, і камінь спочатку розхитали, а потім витягли.

Знахідка не була схожа на уламки, розкидані повсюди, відрізнялася від них і за кольором, і за структурою. І всередині дійсно мала щось незвичайне — через дрібні дірочки, що вкривали всю поверхню каменя, просвічувало щось блискуче.

Розколупати артефакт на місці діти не змогли, хоча й намагалися попри всі батькові застереження. Закинути нагору, до флаєра, їм його теж не вдалося. Не вміли ще Еліна з Тарісом переміщати важкі речі на велику відстань. Тож довелося Анрі видати свою таємницю і підтягнути камінь гравіниткою.