Оновлення 32

Якщо все у житті складається добре, Зірки неодмінно підсунуть якусь гидоту. Цей постулат Марс затямив ще в дитинстві.

Цього разу відзначилося таріонське сонечко, а метеорологи не спрацювали як слід.

Попереджень про магнітні збурення не надходило — просто у флаєрі посеред дороги вмерла вся електроніка. За цим мотор заглух, і апарат повільно пішов на зниження. Добре хоч антигравітаційна подушка не зникла водночас — це дало змогу підшукати більш-менш зручне місце для посадки.

— Приїхали! Магнітна буря! — повідомив Мартін, прилаштовуючи знеструмлену літалку просто на ґрунт. Глянув на комприс і додав: — Схоже, влипли добряче. Зв’язку теж немає.

— І як довго це триватиме? — поцікавилася Нела.

— Непередбачувано, — відповів принц. — Якщо спалахів було декілька, то й збурення можуть тривати кілька днів.

— Що ж робити?

— Повертатися на базу. Пішки. Тут всього кілометрів дванадцять, набагато ближче ніж до розкопу. На допомогу покликати ми не можемо, а шукати нас до вечора ніхто не стане. Відаль вважатиме, що ми на розкопі, а хлопці вирішать, що залишилися вдома. Чекати тут сенсу немає — води в аварійному запасі всього одна пляшка. Якщо вирушимо зараз, до обіду вже будемо вдома. А якщо нам пощастить і електроніка відновиться раніше, флаєр просто наздожене нас. Його штін прив’язаний до мого комприса.

І оскільки тут навіть обговорювати не було чого, зібралися і пішли.

Треновані вони були добре, та й екіпіровані непогано, бо ж на роботу збиралися. І капелюхи з полями, щоб шию не опалило, з собою взяли, і захист із затемненням для очей, і у корсівки зручні перевзулися. От тільки робочих комбінезонів у них при собі не було, бо розраховували переодягнутися на місці. Так і вирушили — Нела в коротеньких шортах, а Марс у звичайних бриджах. Особливих труднощів від того переходу не очікували, але не все сталося, як гадалося.

Дванадцять кілометрів — це було в повітрі, по прямій. А на місцевості виявилося набагато більше, бо доводилося долати перешкоди, про існування яких у польоті просто забуваєш. Добре хоч жодну річку форсувати не знадобилось. Бо не було тих річок. Жодного потічка не трапилось. А з іншого боку, природна вода їм зовсім не зашкодила б, бо питної у них було обмаль — одна пляшка на двох. День же був жаркий, сонце сяяло практично на повну силу.

— Ти ба, що робиться? Небесного Серпанку скоро й сліду не залишиться, — бурчав Мартін.

Вони йшли вже більше трьох годин, але подолали менше половини шляху. Пити хотілося нестерпно, а в пляшці залишилося, може, з літр живильної вологи. Нела втомилася, але зізнаватися не хотіла. Нарешті з полегкістю почула:

— Все, привал! Ця скеля зветься «Стіл», до бази приблизно шість кілометрів.

Вони зупинилися біля великого плескатого каменю, що стирчав посеред савани і дійсно нагадував великий стіл. Кущів, де могла б ховатися якась живність, поблизу не було — лише чистий пісок і ріденька суха травичка оточували нагріту сонцем скелю. З одного боку камінь давав доволі велику тінь. Тут можна було відпочити в більш-менш комфортних умовах. Але, на жаль, не тільки люди знайшли ці умови комфортними.

Марс усадив Нелу в тінь на свій порожній рюкзак і дав ковтнути води з пляшки. Сам також сьорбнув трохи. Потім стягнув майку, просочену потом, і розстелив на гарячій поверхні каменя, щоб просохла. І тут почув дівочий зойк:

— Ой! Вкусило! Так боляче!

Нела підхопилась, квапливо намагаючись струсити щось зі своєї ноги. І дійсно, якась маленька чорна істота звалилася додолу і стала швидко занурюватися у ґрунт. Через кілька секунд на її місці залишилася тільки невелика воронка.

— Що воно, поглини його безодня, за чудовисько таке? — стурбовано запитав Мартін.

— Не знаю. Якась комаха чи що? Скакнула на мене просто з піску і вкусила!

— Досі болить?

— Так.

— Давай подивлюся.

— Ай, пройде! — махнула рукою дівчина.

Червоний горбик з невеликою краплиною крові на верхівці чітко вирізнявся на чистій засмаглі дівочій шкірі.

— Пішли вже, не хочу тут залишатися, — сказала Нела і почухала місце укусу.

Це мало допомогло — краплинка крові виступила знову. Дівчина приліпила до ранки пластир з похідної аптечки й рішуче попрямувала у бік бази. Розсердилася, образилася наче дитина, зрозумів Мартін. Добре, що хоч на таріонську природу, а не на нього, бо це ж він вирішив відпочити саме тут.

Марс натягнув вологу майку, начепив рюкзак, у якому бовкалася лише одна напівпорожня пляшка води, і рушив услід за своєю капризулею.