Оновлення 8

На звичайному двигуні до п’ятого супутника летіти півтори години. Спочатку Рені спостерігав за Нелою, потім, переконавшись, що вона справляється, зайнявся розрахунком стрибка, тому що тепер в перехід треба було йти з незвичної точки. Він знав, що Відаль ні на мить не випустить з поля зору свою вихованку, а кращого пілота, ніж Відаль, у всесвіті не існує.

Це їх і врятувало, коли харідійський винищувач вийшов із переходу майже перед самим носом «Цукерки». Нела відреагувати не встигла. Харідієць теж не поспішав забратися з дороги. Якби не Відаль, через кілька секунд на них чекало б лобове зіткнення.

Несподіваний гість поводився дивно. Він не нападав, але й забиратися геть не поспішав. Коли яхта оминула його, залишивши позаду, він розвернувся і нахабно сів «Цукерці» на хвіст. Не відстав навіть тоді, коли Рені спробував навмисне відірватися.

— Та хто ти такий, зорю твою в прірву, і чого тобі треба?! — заволав Рентар, щойно Сона, отямившись від шоку, налагодила зв’язок.

— Громадянське судно, назвіться, — пролунало в динаміках «Цукерки».

Харідієць діяв за протоколом. Як військовий він мав пріоритет, тож міг ставити питання. Але що він тут робить? Та ще й на такій застарілій техніці! Винищувач довоєнного зразку. Невже харідійці ще й досі на таких літають? Запитань у Рентара виникла маса. До того ж йому здалося, що з хлопцем не все гаразд: у нього був дивний, тремтячий голос і якась уповільнена вимова. Слова харідієць вичавлював із себе наче через силу.

Відаль теж це помітив:

— З ним щось не так, — тихо сказав елорг.

Відповідаючи прибульцю, Рені вирішив теж суворо дотримуватися протоколу:

— Яхта «Цукерка», порт приписки Шарден, капітан Рентар Харман-Шарді, — назвався він, але все одно не втримався від притаманної йому глузливої нотки: — З ким маю честь, не повідомите?

Дивно, звичайно, що харідійський військовий самостійно не впізнав особистий корабель шарденського правителя, але у всесвіті трапляється всяке.

— Об’єднані військові сили, базовий корабель «Зірка Харіді», порт приписки Дамаріс, позивний Марс, — назвався у відповідь гість.

Дивний пілот говорив усе повільніше, ніби насилу згадував, хто він такий і звідки прибув.

— Що ти робиш у нашому просторі, Марсе?

— А де ми знаходимось? — прозвучало у відповідь.

Ого! Він ще й дезорієнтований? У нього що, штін не працює? А власна голова? Рені не уявляв, як харідійський військовий пілот може заблукати. До того ж він сказав, що належить Об’єднаним силам, а їх уже років із п’ять як розпустили. Він що, пам’ять втратив? Поранений? Контужений? Якось інакше постраждав? У будь-якому випадку все, що харідієць демонстрував, скидалося на серйозні мозкові порушення. Отже, хлопця треба було негайно рятувати.

— Система Огасі, Дім Шарден, — відповів Рені. —  З тобою все гаразд, Марсе?

— Не впевнений… Не знаю як тут опинився. Я йшов на Дамаріс…

— Стривай-но, ти сказав «Зірка Харіді»? —  Рентар розгублено озирнувся на елорга. Але той сидів, втупившись в одну точку і ні на що не реагував. Переглядає інформацію у власній базі, зрозумів Рені, шукає щось важливе.

— Саме так, — підтвердив Марс. — Двадцять шість хвилин тому ми потрапили у пастку в системі Беліт. Мені вдалося вирватися… здається, в останню мить…

У Рентара волосся стало дибки, коли він усвідомив почуте. «Зірка Харіді» — корабель, що загинув у системі Беліт п’ятнадцять років тому!

— Марсе, послухай, ти можеш пристикуватися? — квапливо запитав він. — Тобі потрібна допомога, ми готові надати її.

— У винищувача немає відповідного вузла, — нагадала Сона, але Марс відповів згодою.

— У вас є вільне посадочне гніздо? — голос хлопця звучав дедалі слабкіше.

— Так.

— Стандартне?

— Звісно!

Білий спалах пробіг корпусом винищувача — і він зник. У той же час «Цукерку» злегка струсонуло.

— Зорю мені на голову! — захоплено вилаявся Рені. — Він вже у нас в ангарі! Соно, місток твій. Відаль, Нело, пішли!

Харідійський винищувач.

***

Якось Мартін запитав свого зятя Пітера, чому Аймір-ефект виніс його на Огасі, адже спершу він мітив на Дамаріс. Пітер, відомий ментальний фізик, легко прояснив ситуацію:

— При просторово-часових переходах не працює звичайна космографічна прив’язка. Скоріше — особистісна. Ефект Айміра відомий нам майже тисячу років. І хоча людей, які потрапили під його вплив, можна на пальцях перерахувати, всі вони зрештою опинялися не там, куди відкривали портал, а поруч із тими, про кого думали в момент переходу.

Виявляється, все так просто! В момент переходу Мартін подумав, що вмирає, і пошкодував, що ніколи не побачить свою маленьку дружину дорослою. Ось мало і не врізався в корабель, який вона пілотувала.

Для людей, що потрапили в Аймір-перехід, подібна пригода ніколи не закінчувалася нічим хорошим. Лише деякі щасливчики відбувалися втратою свідомості, а інші ж і гинули, і в кому впадали, та й з глузду, бувало, їхали. Дивно, але Мартін свідомості не втрачав ні на мить. Хоча ступор мав місце, і сили спливали з катастрофічною швидкістю. І все одно: він міг говорити, і розворот здійснив вручну ще до того, як штін підключився, та й потім віддав штінові всі необхідні команди. А от після переходу в ангар «Цукерки» спромігся лише купол деактивувати, а далі просто лежав із заплющеними очима. Покірно дозволив двом чоловікам витягти себе з винищувача та звільнити від шолома. Почув жіночий зойк і зрозумів, що його впізнали, бо хтось поруч вигукнув його повний титул та ім’я. Потім почув цей моторошний термін — Аймір-ефект — і усвідомив, що головна жахалка всіх порталістів стала для нього реальністю. А трохи пізніше інший жіночий голос, зриваючись від хвилювання, доповідав про нього через зв’язок, тоді як хтось інший, з надзвичайною точністю, увів йому в вену катетер і, вочевидь, підключив крапельницю.