Розділ 9

Адріана: 

Ранок  пахнув не весною, а грозою, яка застрягла десь між хмарами та моїми скронями. Весь університет здавався мені величезним механізмом, який ось-ось розлетиться на дрібні деталі. Срібло Максима в моїй голові було тривожним — воно більше не текло ртуттю, воно брязкало, як ланцюги.

​Я йшла коридором, і кожен погляд Олени Вікторівни, який я виловлювала на собі, залишав на моїй шкірі липкий, фіолетовий слід. Вона більше не ховалася. Вона стояла біля деканату, схрестивши руки на грудях, і її посмішка була подібна до тріщини на склі.

​— Осадча, — гукнула вона мене, коли я намагалася проскочити повз. — Не забудьте сьогодні зайти на кафедру. Потрібно підписати протокол про анулювання вашої вчорашньої роботи. Максим Едуардович подав запит на вашу дискваліфікацію з дослідницької групи.

​Світ перед очима здригнувся. Дискваліфікація? Я знала, що ми граємо в «театр», але почути це вголос, перед іншими студентами... Це було схоже на ляпас кольору запеклої крові.

​— Я зрозуміла, — видавила я, відчуваючи, як горло стискає спазм.

​Я зайшла в аудиторію . Максим уже був там. Він стояв біля вікна, дивлячись на порожній стадіон у далекому кінці кампусу. Його спина була прямою, як струна під критичною напругою. Коли він розвернувся, я побачила, що його очі стали майже прозорими від люті.

​— Почнемо, — сказав він, і цей звук розбив тишу в аудиторії, як молот розбиває кришталь.

Максим : 

​Я бачив її. Бачив, як вона зайшла — бліда, зі згаслими очима, у яких більше не було жодної золотої іскри. Моє серце вило від потреби підійти до неї, але я знав: у задньому ряду сидить Олена. Вона прийшла «проконтролювати» мою лекцію.

​Це була пастка. І я збирався її зачинити — але з собою всередині.

​— Сьогодні ми вивчаємо критичний опір матеріалів, — я почав писати на дошці так швидко, що крейда кришилася під моїми пальцями. — Кожна система має межу міцності. Якщо тиснути занадто сильно — вона ламається. Але іноді система ламається навмисно, щоб знищити те, що на неї тисне.

​Я розвернувся до залу.

​— Студентко Осадча, встаньте.

​Адріана піднялася. Вона виглядала такою тендітною на фоні цих сірих стін, що мені захотілося заплющити очі.

​— Я переглянув ваші останні звіти. Це хаос. Кольори, емоції, суб’єктивні відчуття... Це не наука. Це марення божевільної художниці, — кожне моє слово було отрутою, якою я захлинався сам. — Ви виключені з моєї лабораторії. Негайно зберіть речі й залиште аудиторію.

​В залі запала мертва тиша. Навіть дихання Олени в задньому ряду, здавалося, зупинилося.

​Адріана дивилася на мене. У її погляді я бачив все: біль, нерозуміння і... раптовий спалах усвідомлення. Вона побачила мої руки. Вони тремтіли так сильно, що я змушений був сховати їх за спину.

​— Я зрозуміла вас, пане професоре, — її голос був тихим, але він пронизав мене наскрізь. — Ви хочете, щоб я пішла. Що ж... я піду. Але пам’ятайте: фізика не може пояснити все. Іноді світло — це просто світло, навіть якщо ви хочете бачити в ньому лише довжину хвилі.

​Вона схопила сумку і вибігла з аудиторії.

​— Продовжимо, — кинув я залу, відчуваючи, як у мені вмирає остання жива клітина.

Адріана: 

Я не пішла в гуртожиток. Я побігла на кафедру математики.

​Я знала, що Олена щось тримає в своєму кабінеті. Якийсь доказ, який вона збирається пред’явити ректору сьогодні о восьмій вечора. Якщо Максим вигнав мене публічно — він зробив це, щоб випередити її. Він пожертвував мною, щоб врятувати свою репутацію, але я знала, що він зробив це для мене.

​Двері кабінету Олени були прочинені. Вона була на лекції Максима, насолоджуючись його тріумфальною жорстокістю. У мене було десять хвилин.

​Я заскочила всередину. На столі лежала папка з написом «Громов. Матеріали». Мій дар зараз працював на повну — я бачила, як від цієї папки виходить брудне, масне фіолетове світіння. Шантаж. Фотографії.

​Я відкрила її. Там були знімки зі стадіону. Нас не було видно чітко — лише дві фігури в тіні. Але на останньому аркуші був фінансовий документ. Підроблений підпис Максима про нецільове використання грантових коштів на «обладнання», яке насправді він купував для моїх художніх потреб.

​Вона хотіла посадити його. Це було не просто про етику — це було про в’язницю.

​— Шукаєте щось, Осадча?

​Голос Олени ззаду пролунав як скрип іржавих воріт. Я різко розвернулася, притискаючи папку до грудей.

​— Це підробка, — сказала я, відчуваючи, як золото всередині мене перетворюється на розпечений свинець. — Ви підробили його підпис.

​— Хто тобі повірить, дівчинко з галюцинаціями? — вона підійшла ближче, і в її руках був диктофон. — Ти щойно підтвердила, що знаєш про ці кошти. Тепер ви обидва підете на дно. Він — за крадіжку, ти — за співучасть.

​В цей момент двері кабінету розчинилися. Максим стояв на порозі. Він виглядав так, ніби щойно повернувся з пекла.

​— Не обидва, Олено, — сказав він, і його голос став настільки низьким, що шибки в кабінеті почали дрібно вібрувати. — Лише ви.

Максим : 

​Я знав, де вона. Як тільки Олена вибігла з аудиторії після мого виступу, я зрозумів, що вона відчула небезпеку.

​— Я подав заяву про звільнення ще годину тому, — Максим зробив крок у кабінет, затуляючи собою Адріану. — Разом із заявою я передав ректору запис нашої вчорашньої розмови в кав’ярні. У мене в машині стояв професійний мікрофон для акустичних тестів. Він записав кожне ваше слово про шантаж і спробу підкупу.

​Олена зблідла так, що стала майже прозорою. Її фіолетовий шум перетворився на брудну пляму.

​— Ти... ти не міг... Ти знищиш власну кар’єру! — закричала вона.

​— Кар’єру можна відбудувати, — Максим подивився на Адріану, і вперше за цей нескінченний день у його очах з’явилося золото. — А честь — ні. І Адріану я вам знищити не дозволю.

​— Ректор чекає на вас, Олено Вікторівною, — додав він холодним тоном. — Разом із поліцією. Виявилося, що підробка фінансових документів університету — це кримінальна відповідальність.