Розділ 8

Максим : 

Ранок після зустрічі на стадіоні почався з дивного передчуття. У фізиці це називається нестабільністю системи перед катастрофою. Я сидів у своєму кабінеті, переглядаючи дані останніх вимірювань, але цифри розпливалися. Перед очима все ще стояв образ Адріани в індиговому світлі сутінків.

​Я знав, що Олена Вікторівна не заспокоїться. Вона завжди мала талант знаходити те, що інші намагалися приховати. Коли вона знову зайшла до мене під приводом обговорення графіків навантаження, я відчув, як у повітрі згущується неприємний, липкий запах — колір гнилої м’яти.

​— Максиме Едуардовичу, ви вчора так швидко пішли з університету, — вона сперлася на край мого столу, і її погляд ковзнув по моєму обличчю, наче сканер. — Я хотіла запросити вас на каву, але ваша машина вже виїхала за межі кампусу.

​— У мене були справи, Олено, — я не піднімав очей від монітора. — Я не зобов’язаний звітувати про свій вільний час.

​— Звісно, ні. Але ви поїхали в бік старого стадіону. Хіба там є якісь наукові об’єкти? — вона посміхнулася, і ця посмішка була гострою, як лезо.

​Мій пульс підскочив, але я змусив себе залишитися нерухомим. Вона бачила мою машину. Або бачила, як Адріана йшла в тому ж напрямку.

​— Я шукав місце для проведення акустичних тестів на відкритому просторі. Там мінімальний рівень міських перешкод.

​— Як цікаво... — вона витримала паузу, яка здалася мені вічністю. — Сподіваюся, результати вашого «тесту» були задовільними. Бо я бачила, як сьогодні вранці студентка Осадча виглядала занадто натхненною для людини, яка вчора отримала «двійку».

​Вона вийшла, і я зрозумів: вона стежить. Кожен мій рух тепер зафіксований у її пам’яті.

Адріана: 

Весь день я відчувала на собі чужий погляд. Це було не золото Максима і не коричневий шум Артема. Це був холодний, пронизливий фіолетовий колір, який з’являвся щоразу, коли я проходила повз кафедру математики. Олена Вікторівна. Вона дивилася на мене так, ніби розглядала комаху під мікроскопом.

​Ми з Максимом домовилися зустрітися в місті, у маленькій кав’ярні на околиці, де зазвичай не буває студентів. Я їхала туди на автобусі, постійно озираючись. Мені здавалося, що кожна людина навколо — це шпигун.

​Кав’ярня була затишною, наповненою запахом кориці та гарячого шоколаду. Максим уже чекав мене в далекому кутку, за високою фікусовою пальмою. На ньому були сонячні окуляри та кепка — він намагався бути непізнаваним, що виглядало трохи комічно для такого серйозного професора.

​— Ти прийшла, — він взяв мою руку під столом. Його пальці були холодними. — Адріано, ситуація гірша, ніж ми думали. Олена бачила мою машину біля стадіону.

​Мій світ знову почав втрачати фарби.

​— Вона розповість ректору?

​— Поки ні. Вона вичікує. Їй потрібні незаперечні докази. Фотографії чи відео, де ми... — він не договорив, але його погляд сказав усе за нього.

​Ми розмовляли пошепки, сховані за листям фікуса. На мить мені здалося, що ми в безпеці. Максим розповідав про нову статтю, я показувала йому начерки в скетчбуку. Але раптом я помітила дещо.

​За вікном кав’ярні, на протилежному боці вулиці, стояла чорна машина. Вікно було трохи привідкрите, і я побачила блиск лінзи фотоапарата.

​— Максиме, дивись! — я вказала поглядом на вулицю, не повертаючи голови.

​Він миттєво зорієнтувався. Його обличчя стало кам’яним.

​— Не рухайся. Не дивись туди. Просто продовжуй посміхатися, ніби я розповідаю тобі щось про навчання.

​Він повільно встав, прикриваючи мене собою, і дістав телефон.

​— Олено Вікторівно, — сказав він у трубку, і я зрозумів, що він дзвонить прямо їй. — Я знаю, що ваша машина стоїть через дорогу. Якщо ви зараз же не поїдете, завтра на стіл ректора ляже заява про переслідування та втручання в особисте життя. І повірте, мої адвокати зроблять це набагато швидше, ніж ви встигнете проявити свої фотографії.

​Він замовк, слухаючи відповідь. Його обличчя почало повільно наповнюватися люттю.

​— Ні. Це не шантаж. Це закон збереження репутації. Вибирайте: або ви зникаєте з мого життя, або ми обоє йдемо на дно. Але я обіцяю — ви впадете першою.

​Він скинув виклик. Машина за вікном різко рушила з місця і зникла за поворотом.

Максим : 

Я відчував, як мої руки тремтять від гніву. Вона наважилася стежити за нами навіть тут. Моя «колега» перейшла всі межі.

​Я подивився на Адріану. Вона була блідою, її очі були повні сліз. Її золото згасло, залишене лише сірими тінями страху.

​— Ходімо звідси, — я підняв її за плечі.

​Ми вийшли з кав’ярні. Вечірнє місто було гучним, але для мене існував лише цей момент і ця небезпека. Я завів її в темний провулок між будинками. Там, у тиші, я притиснув її до себе.

​— Вона не зупиниться, — прошепотіла Адріана в мою шию. — Вона знайде спосіб.

​— Я не дозволю їй, — мій голос вібрував від напруги. — Чуєш? Я знищу її раніше, ніж вона торкнеться тебе хоча б словом.

​Я цілував її з якоюсь відчайдушною жадобою, наче намагався захистити її своїм тілом від усього світу. Це був поцілунок зі смаком адреналіну та тривоги. Ми були як два заряди, що зіткнулися в обмеженому просторі — іскра була неминучою.

​— Максиме... — вона відсторонилася, дивлячись мені в очі. — Можливо, Артем мав рацію? Можливо, я справді руйную твоє життя?

​— Ти — моє життя, — я взяв її обличчя в свої руки. — Все, що було до тебе — це просто набір сухих формул. Ти дала їм колір. Ти дала їм сенс. Я готовий втратити університет, гранти, кафедру... але я не готовий втратити тебе.

​Ми стояли в тому провулку, оточені вогнями міста, які в очах Адріани розсипалися золотими іскрами. Ми знали, що завтра в університеті на нас чекає новий раунд війни. Олена не здасться просто так. Але тепер у нас було дещо більше за фізику. У нас була спільна лють і спільне кохання, яке не боїться ніяких фотокамер.

​— Завтра на лекції... — почав я.

​— Знаю, — вона слабко усміхнулася. — Ти знову поставиш мені «двійку».