Розділ 7

Адріана: 

Ранок зустрів мене не сонцем, а важким, свинцевим небом, яке в моїй голові відлунювало кольором мокрого бетону. Я майже не спала. Кожного разу, коли я заплющувала очі, я бачила золото Максима, але воно швидко розчинялося в чорноті його останніх слів: «Ми під мікроскопом».

​Я зайшла в університет, натягнувши каптур якнайнижче. Мені здавалося, що стіни мають вуха, а кожна камера спостереження націлена прямо на моє серце.

​Аудиторія  гуділа. Чутки розповзаються університетом швидше за швидкість світла. Студенти перешіптувалися, кидаючи на мене косі погляди. Я сіла на свій звичний останній ряд, відчуваючи себе мішенню.

​Двері відчинилися з різким, сухим звуком. Срібло? Ні. Сьогодні від Максима Громова віяло сталіном і льодом.

​— Доброго ранку, — його голос пролунав як удар батога. — Сьогодні ми перевіримо, як ви засвоїли матеріал про загасання хвиль. Осадча, ви перша.

​Я заціпеніла. Вся аудиторія замовкла. Це було занадто швидко. Навіть не почавши лекцію, він виставив мене на передову.

​Я повільно піднялася і підійшла до дошки. Максим навіть не подивився в мій бік. Він переглядав якісь папери, і його обличчя було таким холодним, що я миттєво змерзла, попри теплу кофту.

​— Поясніть причину втрати енергії хвилі в пружному середовищі, — кинув він, нарешті піднявши на мене погляд.

​У його очах не було ні краплі вчорашнього тепла. Тільки крижана порожнеча.

​— Це... це відбувається через внутрішнє тертя та теплові втрати... — почала я, але мій голос здригнувся. У голові все плуталося. Його присутність, така близька і водночас така недосяжна, випалювала мої думки.

​— Конкретніше, Осадча. Не малюйте мені образи, мені потрібна фізика, а не ваші художні метафори, — він зробив крок до мене, і я відчула запах його одеколону. Озон. Але зараз він не обіцяв грози, він обіцяв страту.

​— Я... я не можу зосередитися, коли ви так тиснете, — прошепотіла я так, щоб почув лише він.

​— Це ваші проблеми, — відрізав він гучно, на всю залу. — Фізика не терпить слабкості. Якщо ви не здатні витримати тиск звичайної лекції, як ви збираєтеся працювати в лабораторії? Сідайте. Незадовільно.

​Я йшла до свого місця під придушений сміх Артема та шепіт дівчат з перших рядів. Моє золото згасло. Залишився лише брудний, колючий фіолетовий шум, який різав мені очі зсередини.

Максим : 

Кожне моє слово було як ніж, який я встромляв у власні груди.

​Я бачив, як вона блідне. Бачив, як тремтять її пальці, коли вона тримає крейду. Коли я сказав «Незадовільно», я відчув, як усередині мене щось тріснуло. Я хотів схопити її, вибачитися, сказати, що це лише вистава для камер і для ректора, який, я впевнений, зараз спостерігає за нами через монітор.

​Але я не міг.

​Якщо я дам хоча б найменшу слабину, вони знищать її. Артем лише чекає на привід. Комісія з етики лише чекає на доказ. Моя жорстокість була її єдиним захистом.

​Після пари я не затримався ні на секунду. Я зачинився у своїй лабораторії й почав люто переставляти прилади. Мені потрібно було фізичне навантаження, щоб не зірватися і не побігти за нею в гуртожиток.

​— Максиме Едуардовичу? — двері прочинилися.

​Це була Олена Вікторівна, викладачка з кафедри математики. Вона давно виявляла до мене інтерес, який я успішно ігнорував.

​— Ви сьогодні були занадто суворі з цією дівчиною, Осадчою, — вона підійшла ближче, і в її голосі почулася дивна нотка. — Студенти кажуть, що між вами щось сталося ввечері в цій лабораторії. Ви ж знаєте, які ходять чутки...

​— Мене не цікавлять чутки, Олено Вікторівно, — я навіть не повернувся. — Мене цікавить лише якість знань. А знання Осадчої сьогодні були на нулі.

​— Сподіваюся, це справді так, — вона зробила паузу. — Бо ректор дуже уважно стежить за вашим грантом. Було б прикро втратити все через... «художні метафори» якоїсь студентки.

​Вона вийшла, і я зрозумів: кільце стискається. Вони не просто підозрюють. Вони шукають момент, коли я схиблю.

Адріана: 

​Я не пішла на наступні пари. Я бродила парком біля університету, намагаючись не розплакатися прямо на очах у перехожих. Світ без кольорів був нестерпним.

​Вже ввечері, коли на місто опустилися сутінки кольору глибокого індиго, мені прийшло повідомлення. Коротке. Без підпису. Тільки координати старого покинутого стадіону за межами кампусу.

​Я знала, що це він.

​Коли я прийшла, стадіон зустрів мене тишею. Напівзруйновані трибуни здавалися скелетами велетнів.

​Максим стояв у самому центрі футбольного поля. На ньому не було піджака, тільки сорочка, розстебнута на кілька ґудзиків. Коли він побачив мене, його маска професора нарешті розсипалася.

​Я не встигла нічого сказати. Він подолав відстань між нами за кілька секунд і просто притиснув мене до себе так сильно, що в мене перехопило подих.

​— Пробач мені... — прошепотів він у моє волосся. — Адріано, пробач. Я мусив це зробити.

​Я відчула, як золото повертається. Повільно, як перший промінь сонця після полярної ночі, воно почало заливати все довкола. Його голос знову став розплавленою ртуттю, але тепер у ньому була відчайдушна ніжність.

​— Це боліло, Максиме, — я уткнулася обличчям у його груди, слухаючи скажений ритм його серця. — Ти був таким чужим.

​— Я ненавиджу кожного, хто дивиться на тебе в тій залі, — він відсторонився, беручи моє обличчя в свої гарячі долоні. — Я ненавиджу те, що мушу вдавати байдужість, коли все, чого я хочу — це винести тебе звідти й нікому не показувати. Ми під прицілом. Олена з кафедри вже почала ставити запитання.

​— То що нам робити? — я дивилася в його сріблясті очі, в яких зараз відбивався вечірній індиго.

​— Ми будемо продовжувати експеримент, — він сумно усміхнувся. — Тільки тепер він буде справді таємним. Ми будемо зустрічатися тут, або в місті, де нас ніхто не знає. В університеті я буду твоїм найгіршим кошмаром. Ти повинна мене ненавидіти при всіх. Зможеш?