Розділ 6

Адріана: 

Повідомлення на екрані телефону випікало мені очі. «Я бачив, як ти виходила... Що скаже ректор?» Кожна літера здавалася мені чорною плямою нафти, що розтікається по чистому снігу. Світ навколо став монохромним, позбавленим будь-якого золота. Тільки важкий, металевий присмак страху на язиці.

​Я не могла дихати в цій заповненій студентами аудиторії. Мені здавалося, що кожен шепіт — це обговорення мене, кожен сміх — це вирок. Я бачила Артема. Він сидів, розвалившись на стільці, і на його обличчі грала та сама огидна переможна посмішка, яку я бачила, коли він розбивав мої улюблені фарби рік тому.

​Як тільки пара закінчилася, я вилетіла з аудиторії. Мені потрібно було знайти Максима. Плекати ілюзію, що він усе виправить. Але на виході мене перехопили.

​— Кудись поспішаєш, художнице? — Артем виник нізвідки, перегороджуючи шлях у порожньому крилі третього поверху.

​— Відійди, — мій голос тремтів, і це мене бісило. Я бачила його звук — брудне, липке болото.

​— О, тепер ми такі сміливі? — він зробив крок вперед, притискаючи мене до холодної стіни. — А знаєш, фотографії вийшли чудовими. Тіні, ракурс... Твій професор виглядає на них справжнім хижаком. Як думаєш, скільки годин йому знадобиться, щоб зібрати речі після того, як ректор побачить, як він «досліджує» свою студентку вночі?

​— Це був експеримент! — вигукнула я, хоча сама розуміла, як непереконливо це звучить.

​— Експеримент? — Артем розреготався. — Ну то нехай пояснює це комісії з етики. Але я можу видалити все. Прямо зараз. Якщо ти нарешті зрозумієш, хто твій справжній захисник.

​Він простягнув руку, щоб торкнутися мого обличчя, і я заплющила очі, чекаючи на цей огидний дотик. Але його не сталося.

​Почувся різкий звук удару об стіну і придушений зойк. Я розплющила очі.

​Максим.

​Він тримав Артема за комір куртки, майже відірвавши його від підлоги. Обличчя Громова було блідим, як мармур, а очі... в них не було срібла. Там була чорна діра, що поглинала все світло навколо.

​— Я ж казав тобі, — голос Максима був тихим, але від нього вібрували шибки у вікнах. — Не наближатися до неї.

​— Ви... ви не посмієте! Я вже все відправив! — прохрипів Артем, намагаючись вирватися.

​Громов відпустив його так різко, що той ледь втримався на ногах.

​— Йди до ректора. Біжи. Я буду там через п'ять хвилин. І сподівайся, що твій середній бал достатньо високий, щоб тебе не виключили за шантаж і втручання в конфіденційні наукові дослідження університету.

​Артем подивився на нас обох поглядом загнаного щура і кинувся геть.

​Максим повернувся до мене. Його руки все ще були стиснуті в кулаки.

​— Адріано, послухайте мене... — почав він, але я перебила його.

​— Ви все втратите через мене. Вашу кар'єру, лабораторію, репутацію... Все те, що ви так ретельно вираховували роками!

​Я бачила, як його золото почало пробиватися крізь чорноту. Воно було болісним, яскравим, сліпучим.

​— Репутація — це лише статистика, — він підійшов і вперше за весь день торкнувся моєї руки відкрито, посеред коридору. — А ви — це константа. Без якої жодне моє рівняння більше не має сенсу. Йдемо. Пора показати їм, що таке справжній резонанс.

Максим : 

​Я йшов коридором до кабінету ректора, і кожен мій крок відбивався в голові як удар метронома. Я знав, що цей день настане. У системі з такою високою напругою, як наша з Адріаною, пробій ізоляції був лише питанням часу.

​Я не боявся за себе. Я боявся за те світло, яке вона бачить. Якщо ці люди змусять її повірити, що вона — помилка, вона згасне. А світ без її кольорів... я вже не пам’ятав, як у ньому жити.

​Ми зайшли в кабінет. Ректор, сивочолий чоловік у рогових окулярах, сидів за столом. Перед ним лежав планшет Артема. Сам Артем стояв осторонь, намагаючись виглядати жертвою.

​— Максиме Едуардовичу, — ректор підняв огляд. Голос у нього був сухим, як старий пергамент. — Мені тут надали цікаві матеріали. Робота в лабораторії після восьмої вечора... з вашою студенткою. Наодинці. При зачинених дверях. Ви розумієте, як це виглядає?

​Я відчував, як Адріана поруч зі мною затамувала подих. Її страх фарбував повітря в тривожний фіолетовий — я вже почав розуміти її мову без слів.

​— Це виглядає як науковий прорив, Вікторе Павловичу, — я зробив крок вперед, кладучи на стіл течку, яку захопив з лабораторії. — Тут результати серії експериментів з акустичної синестезії. Адріана Осадча — єдиний суб'єкт у країні, здатний візуалізувати надвисокі частоти без апаратури.

​— Викладач не має права на таку «близькість» зі студентом, — вставив Артем, але ректор шикнув на нього.

​— На цих фото, — я вказав на планшет, навіть не дивлячись на знімки, де ми були занадто близько один до одного, — зафіксовано момент критичного резонансу. Коли нервова система суб'єкта не витримала навантаження, і я був зобов'язаний надати першу допомогу.

​Я брехав. І ректор це знав. Я бачив це по тому, як він примружився. Але я також давав йому вихід — наукову велич замість скандалу.

​— Максиме, ви граєте з вогнем, — тихо сказав ректор. — Ви ж знаєте, що будь-яка скарга від дівчини — і вам кінець.

​— Я не скаржуся! — голос Адріани пролунав як чистий дзвін. — Пане ректор, Максим Едуардович — єдиний, хто не намагався мене «вилікувати» чи назвати божевільною. Він дав мені побачити зірки. Якщо ви звільните його, ви звільните фізику з цього університету.

​Вона стояла прямо, її очі світилися таким яскравим золотом, що мені здалося, ректор теж це помітив.

​— А щодо цього... — вона вказала на Артема. — Це шантаж. У мене є повідомлення з погрозами.

​Ректор зітхнув. Він подивився на Артема, потім на мене, потім на Адріану.

​— Вийдіть усі. Окрім професора Громова.

Адріана: 

​Я чекала в коридорі, і кожна секунда здавалася мені ударом важкого молота по склу. Повз мене пробіг Артем — він виглядав так, ніби щойно побачив привида, і навіть не глянув у мій бік. Коричневий туман навколо нього розсіявся, залишивши лише жалюгідний шлейф поразки.