Розділ 5

Адріана: 

Ранок зустрів мене сліпучим білим кольором. Це не був звичайний колір сонця — це був колір абсолютної чистоти й порожнечі, який завжди з’являвся в моїй голові після того, як світ розривався на частини.

​Я сиділа на ліжку в гуртожитку, торкаючись пальцями своїх губ. Вони все ще горіли. Мені здавалося, що на моїй шкірі залишився невидимий відбиток Максима, золотий слід, який бачу лише я. Як мені тепер зайти в аудиторію? Як дивитися на нього, коли я знаю, як пахне його шия і як його голос вібрує прямо в моєму серці?

​— Адрі, ти йдеш? Ми запізнюємося на фізику! — крикнула моя сусідка, грюкаючи дверима. Звук відгукнувся в моїх скронях болючим багряним спалахом.

​Фізика. Сьогодні лекція у Громова.

​Я зібрала речі, намагаючись не дивитися в дзеркало. Я знала, що мої очі видадуть усе: у них тепер занадто багато його світла.

​Аудиторія  була забита студентами. Я прослизнула на свій останній ряд, ховаючи обличчя за розпущеним волоссям. Кожне слово, кожен сміх одногрупників розлітався навколо мене брудними плямами шуму. Я чекала на нього.

​Двері відчинилися.

​Срібло. Але цього разу воно не було теплим. Воно було крижаним, гострим, як уламки розбитого дзеркала.

​Максим Громов зайшов в аудиторію з таким виглядом, ніби вчорашнього вечора ніколи не існувало. Жодного погляду в мій бік. Жодного натяку на те, що кілька годин тому він притискав мене до столу й шепотів про резонанс.

​— Тема сьогоднішньої лекції — інтерференція хвиль, — його голос розрізав повітря. — Це явище накладання двох або більше хвиль, що призводить до їхнього взаємного підсилення... або повного знищення.

​Я бачила, як він пише на дошці. Рухи чіткі, вивірені. Він був ідеальним професором. І це боліло. Боліло так, ніби він щойно вимкнув усе те золото, яке я бачила в ньому ввечері. Невже він просто проводив експеримент? Невже я для нього лише «системна помилка», яку він вирішив перевірити на міцність?

​Пів години я намагалася не дивитися на нього, замальовуючи в скетчбуку хаотичні чорні лінії. Моя синестезія реагувала на його голос дивно — колір став тьмяним, майже сталевим.

​— Осадча, до дошки, — раптом пролунало на всю аудиторію.

​Я здригнулася. Весь зал обернувся до мене. Максим стояв біля кафедри, тримаючи крейду, і дивився прямо на мене. Його очі були порожніми, холодними, але я помітила, як сильно він стискає пальці.

​Я повільно спустилася до нього. Кожен крок був тортурами. Коли я зупинилася поруч, нас розділяло лише пів метра. Я відчула запах його парфуму — той самий озон і кава. У моїй голові миттєво прокинулося золото, але воно було придушене його крижаною професорською маскою.

​— Напишіть формулу інтерференції для когерентних джерел, — він передав мені крейду.

​Наші пальці зустрілися. Це було як удар струму. Я бачила, як його зіниці миттєво розширилися, а подих став трохи важчим. Це тривало лише секунду, але для мене це був доказ. Він не забув. Він теж це відчуває.

​Я взяла крейду, мої руки тремтіли. Я написала формулу, бачачи перед очима лише його обличчя в напівтемряві лабораторії.

​— Правильно, — сухо сказав він. — Сідай .  І будь  уважнішою, Осадча. Ти занадто часто витаєш в хмарах.

​Я повернулася на місце, відчуваючи на собі десятки зацікавлених поглядів. Серед них був і погляд Артема — він сидів у першому ряду і дивився на мене з ненавистю.

​Але найгірше було інше. Коли я сіла, мені на телефон прийшло повідомлення від прихованого номера:

«Я бачив, як ти виходила з його кабінету вночі. Як думаєш, що скаже ректор про свого улюбленого професора?»

​Мій світ знову став сірим. Насувалася буря, якої жодна фізика не могла передбачити.

Максим : 

​Я ненавидів себе за цю виставу. Кожне слово, яке я кидав в аудиторію, кожна формула на дошці — все це було брехнею.

​Я не міг спати. Весь залишок ночі я провів у лабораторії, намагаючись змити з себе запах її шкіри, але це було неможливо. Вона просочилася в мою структуру. Вона стала частиною моєї частоти.

​Коли вона зайшла в аудиторію — бліда, з переляканими очима — мені хотілося вигнати всіх і просто зачинити двері. Але я змусив себе бути професором Громовим. Холодним. Неприступним. Розважливим.

​Я навмисно викликав її до дошки. Це був акт самокатування. Мені потрібно було побачити її близько. Мені потрібно було торкнутися її хоча б через шматочок крейди.

​Коли наші пальці зустрілися, я мало не видав себе. Її тепло вдарило по моїх нервах так, що я на мить забув, як дихати. Я бачив, як вона тремтить. Я бачив, як вона намагається зрозуміти мою холодність.

​«Вибач, Адріано», — хотів я сказати, але натомість вимовив чергову суху фразу.

​Я бачив, як вона йде назад до свого ряду. І я помітив дещо ще. Артем. Він дивився на неї не як закоханий хлопець, а як хижак. Я бачив, як він дістав телефон.

​Я знав, що наш вечір у лабораторії не міг пройти безслідно. В університеті немає таємниць, особливо коли йдеться про резонанс такої сили.

​Після пари я підійшов до свого столу й побачив на ньому записку, підкинуту кимось із студентів:

«Фізика — наука точна, але репутація — річ крихка. О восьмій у кабінеті ректора на вас чекають цікаві фотографії».

​Я стиснув папірець у кулаці. Система почала руйнуватися. Але якщо хтось думає, що я дозволю їм знищити Адріану, вони погано вчили закони збереження енергії. Я — Максим Громов. І я знищу будь-кого, хто спробує вимкнути її світло.