Розділ 4

Адріана: 

О восьмій вечора університет стає іншим виміром. Сходи стають нескінченними, а тіні від високих вікон нагадують чорні штрихи на чистому полотні.

​Я йшла до його кабінету, і кожне моє зітхання віддавалося в тиші блідо-рожевою пульсацією. Після зустрічі з Артемом мій світ все ще залишався «зашумленим» — сірі плями його слів ніяк не хотіли розчинятися. Мені потрібно було золото. Мені потрібен був Максим.

​Я відчинила двері без стуку.

​Громов стояв спиною до мене. Він щось налаштовував у великій скляній камері, заповненій дрібним піском. Коли почувся скрип дверей, він не обернувся, але я побачила, як напружилися м’язи під його чорною сорочкою.

​— Ти запізнилася на сорок секунд, Осадча. Пульс усе ще нестабільний? — його голос прозвучав як глибокий, оксамитовий бас. Срібло в моїй голові розлилося м’яким сяйвом.

​— Ви самі сказали, що я в стані післястресової адаптації, — я підійшла ближче, кладучи скетчбук на стіл. — Важко бути точною, коли світ навколо все ще сірий від чужої грубості.

​Максим повільно повернувся. Сині світлодіоди приладів висвітлювали лише одну сторону його обличчя, роблячи його схожим на античну статую — ідеальну й холодну.

​— Саме тому ми змінимо частоту, — він підійшов до мене майже впритул. — Сьогодні ми не будемо слухати шум. Ми будемо слухати космос.

​Він простягнув мені навушники, але цього разу не віддав їх у руки, а сам почав одягати їх мені на голову. Його пальці випадково (чи ні?) торкнулися моїх вух, провівши по шкірі.

​Це було схоже на короткий розряд. Сліпучий ультрамарин спалахнув перед очима, змушуючи мене на мить затамувати подих. Громов не відсторонився. Він завмер, тримаючи руки біля мого обличчя, і я бачила, як його погляд став темним, майже чорним.

​— Що ти  бачиш  зараз, Адріано? — прошепотів він прямо в мікрофон, і звук його подиху в навушниках здався мені найінтимнішим звуком у всесвіті.

​— Вас... — ледь чутно видихнула я. — Я бачу лише ваше золото. Воно витісняє все інше.

​Він різко натиснув кнопку на пульті.

​Навушники заповнив звук, який я ніколи не чула раніше. Це не був писк чи гул. Це був величний, безкінечний простір. Звук пульсарів, перетворений на частоти, зрозумілі людському вуху.

​Мій світ вибухнув.

​Я бачила не просто кольори — я бачила туманності. Фіолетовий переходив у глибокий ізумрудний, золоті іскри розсипалися в темряві, як зірковий пил. Це було настільки красиво, що сльози самі покотилися по щоках.

​— Це... неймовірно, — я простягнула руку в порожнечу, намагаючись схопити колір, який бачила. — Максим, це як початок світу.

​— Це радіосигнали зірок, Адріано. У фізиці все має свій голос. Навіть те, що знаходиться за мільярди світлових років від нас.

​Я відчула його руку на своєму плечі. Потім іншу — на талії. Він повільно розвернув мене до себе, не знімаючи навушників. Я все ще чула музику зірок, але тепер вона синхронізувалася з ритмом його серця, який я відчувала через його груди.

​Ми стояли в напівтемряві, оточені синім світлом і космічними частотами.

​— Артем називав це хворобою, — прошепотіла я, дивлячись у його очі. — Він казав, що я поламана.

​— Він ідіот, — Максим провів великим пальцем по моїй вилиці, стираючи сльозу. — Ти  — найточніший прилад, який я коли-небудь зустрічав. Ти  бачиш  істину там, де інші бачать лише порожнечу.

​Він нахилився нижче. Я бачила, як його сріблястий голос у моїй голові перетворюється на чисте, концентроване полум’я.

​— Максим... — мій голос зірвався.

​— Ти — мій резонанс, Адріано. Моя найбільша похибка. І я більше не хочу її виправляти.

​Він накрив мої губи своїми.

​Це не був просто поцілунок. Це був обвал системи. Світло, звук і відчуття злилися в одну єдину крапку — сингулярність, де час зупинився. Я відчула смак кави, гіркого шоколаду і чогось електричного. Музика зірок у моїй голові змінилася на один єдиний звук — звук нашої спільної частоти.

​Мої руки заплуталися в його волоссі, притягуючи ще ближче. Я хотіла розчинитися в цьому золоті, стати частиною його ідеальної фізики. У цій порожній лабораторії не було викладача і студентки. Були лише два тіла, які нарешті знайшли точку тяжіння, сильнішу за всі закони всесвіту.

Максим : 

Логіка — це запобіжник. Вона захищає мозок від перегріву, від хаосу, від непередбачуваних наслідків. Сьогодні мій запобіжник згорів.

​Коли я побачив її в дверях — розпатлану, з цим диким поглядом, у якому все ще відбивався той нікчемний Артем — я зрозумів, що експеримент закінчився. Тепер починалося щось інше. Щось, що неможливо описати формулою.

​Я дав їй послухати зірки. Я хотів побачити, як її очі наповнюються кольорами, які бачу лише я в цифрових кодах. Але коли я побачив її сльози... щось всередині мене зламалося.

​Я торкнувся її. Знову.

​Кожного разу, коли я торкаюся Адріани Осадчої, я втрачаю частину своєї раціональності. Це як радіоактивний розпад — незворотний процес, що виділяє колосальну енергію.

​— Ти — мій резонанс, Адріано.

​Я сказав це і зрозумів, що це правда. Вона — та сама частота, яка здатна зруйнувати мою ідеальну внутрішню побудову. І я хотів цього руйнування.

​Коли я її поцілував, світ перестав бути набором змінних. Він став нескінченним. Її губи були м’якими, зі смаком тривоги та відчайдушної надії. Я відчував, як вона тремтить у моїх руках, і це викликало в мені таку хвилю власницького інстинкту, якої я ніколи не відчував раніше.

​Вона була моєю. Не як студентка. Не як зразок для досліджень.

​Вона була частиною моєї власної структури всесвіту.

​Я притиснув її до столу, не розриваючи поцілунку. Прилади навколо пищали, графіки на моніторах зашкалювали, але мені було байдуже. Вперше в житті Максим Громов не хотів нічого вимірювати. Він хотів лише відчувати.

​Я знав, що завтра це стане проблемою. Що ми перейшли межу, з-за якої немає вороття. Але зараз, у цій синій темряві, була лише вона — мій Хаос, моя Помилка, моє Світло.