Розділ 3

Адріана: 

​Ніч після візиту до дванадцятого кабінету була схожа на лихоманку. Варто було заплющити очі, як я знову відчувала золото. Воно не було спокійним — воно пекло, пульсувало під шкірою і змушувало мене прокидатися посеред ночі від звуку власного прискореного серцебиття. Моє серце малювало в темряві кімнати тривожні червоні зигзаги.

​Наступний день в університеті здавався випробуванням на витривалість. Кожна лекція була занадто гучною, кожен голос — занадто яскравим. Я ховалася за великими навушниками, намагаючись не потонути в кольоровому хаосі, але думки все одно поверталися до Максима Громова.

​Я йшла через центральний хол, сподіваючись непомітно проскочити до бібліотеки, коли світ раптом здригнувся.

​— Адріано! Почекай!

​Цей голос я впізнала б із тисячі. Брудно-коричневий, із присмаком застояного болота та дешевого тютюну. Колір, який колись здавався мені теплим, а тепер викликав лише нудоту.

​Артем.

​Він стояв біля фонтану, такий же самовпевнений, як і рік тому. Шкіряна куртка, скуйовджене волосся і та сама посмішка, яка раніше змушувала мене вірити, що мій дар — це хвороба.

​— Що ти тут робиш? — я зупинилася, відчуваючи, як навколо мене починає згущуватися сірий туман. Мій скетчбук, мій вірний щит, знову опинився в руках.

​— Прийшов за тобою, малеча, — він зробив крок назустріч, і я миттєво відчула запах його одеколону, який у моїй голові відгукнувся нудним фіолетовим шумом. — Досить грати в ображену художницю. Я все усвідомив. Нам було добре разом, поки ти не почала бачити своїх «єдинорогів».

​— Це називається синестезія, Артеме. І я не маю наміру це обговорювати, — я спробувала обійти його, але він перегородив мені шлях, схопивши за лікоть.

​Його дотик був грубим. Жодного золота. Лише холодна, слизька сірість, що просочувалася під пальто.

​— Та кинь ти. Хто ще, крім мене, терпітиме твої дивацтва? Кому ти потрібна зі своїми кольоровими глюками? Повертайся, і ми зробимо вигляд, що цього року не було.

​— Відпусти її.

​Голос пролунав ззаду, розрізавши повітря, як сталевий клинок. Срібло. Холодне, чисте, вбивче срібло Максима Громова.

​Артем розвернувся, не відпускаючи моєї руки. Я бачила, як його коричнева аура звуку стикнулася зі сріблястим щитом професора. Це було схоже на хімічну реакцію — шипіння, іскри та запах озону.

​Громов стояв за кілька кроків від нас. Його обличчя було абсолютно нерухомим, але в очах гуляв такий шторм, що мені захотілося сховатися за його спиною. Він не кричав, але від його спокою віяло абсолютною небезпекою.

​— Ви хто такий? — Артем нахабно оглянув Максима. — Якийсь черговий викладач-зануда? Ми тут зі своєю дівчиною розбираємося, тож ідіть мимо.

​— По-перше, вона не ваша дівчина, — Громов зробив крок вперед, і я відчула, як простір навколо нас стиснувся. — По-друге, ви перебуваєте на території університету і порушуєте спокій студентки. А по-третє...

​Він підійшов впритул до Артема. Максим був вищим і набагато масивнішим. У порівнянні з ним Артем здавався просто галасливим підлітком.

​— ...якщо ви не приберете руку з її ліктя протягом наступних двох секунд, я застосую до вас фізику тертя на практиці. І повірте, вашому обличчю це не сподобається.

​Артем завагався. Його впевненість почала обсипатися дрібним піском. Він глянув на мене, потім на Громова, і нарешті розтиснув пальці.

​— Психи... Ви обидва психи! — буркнув він, відступаючи. — Ще пошкодуєш, Осадча!

​Він розвернувся і майже побіг до виходу. Коричневий туман почав розсіюватися, залишаючи після себе лише огидний присмак.

​Я стояла посеред холу, і мої ноги знову зрадницьки тремтіли. Світ перед очима все ще йшов плямами — наслідки стресу.

​— Ти  в порядку? — Максим повернувся до мене.

​Його голос змінився. Срібло зникло, поступившись місцем чомусь м’якому, майже оксамитовому. Він не намагався торкнутися мене, але я відчувала його присутність усім тілом.

​— Так... Дякую, — я нарешті змогла вдихнути на повні груди. — Ви вчасно з’явилися.

​— Ти занадто яскрава для такого сірого оточення, Адріано, — він сказав це так тихо, що я не була впевнена, чи не почулося мені. — Не дозволяйте таким, як він, гасити ваші кольори.

​Він подивився на мій скетчбук, який я все ще стискала в руках.

​— Чекаю на вас о восьмій. Нам потрібно провести вимірювання вашого пульсу в стані післястресової адаптації. Це важливо для експерименту.

​Він розвернувся і пішов своєю ідеальною ходою, залишивши мене одну. Але цього разу я не відчувала страху. Посеред сірого холу, де щойно стояв Максим Громов, у повітрі все ще висіли золоті іскри.

​Я знала, що сьогодні ввечері в лабораторії ми будемо досліджувати не лише фізику. Ми будемо досліджувати те, чому моє серце реагує на його голос так, ніби він — єдина частота, на якій я справді можу жити.

Максим : 

Мій мозок працює як налагоджений метроном, але сьогодні цей метроном збився. Я стояв біля вікна в холі другого поверху, переглядаючи розклад, коли на периферії зору з’явилася брудно-коричнева пляма.

​Це був звук. Вірніше, це був хтось, чий голос у моїй голові (чи вже в голові Осадчої?) асоціювався з чимось низькоякісним. Артем. Я запам’ятав це ім'я з її особової справи, яку «випадково» вивчив детальніше, ніж планував.

​Коли він схопив її за лікоть, у мене всередині щось клацнуло. Фізика вчить, що на кожну дію є протидія. Моя протидія була миттєвою і, чесно кажучи, не зовсім раціональною.

​— Відпусти її.

​Я почув власний голос і сам здивувався його холоду. Це було срібло, але з гостротою скальпеля.

​Я спускався сходами, фіксуючи кожен рух цього суб’єкта. Його пальці стискали її тонку шкіру, і я відчув майже фізичне бажання розрахувати силу удару, необхідну для того, щоб він більше ніколи не зміг нікого торкнутися без дозволу.

​— Ви хто такий? — вигукнув він. Його голос був хаотичним, позбавленим будь-якої гармоніки. — Якийсь черговий викладач-зануда?