Розділ 2

Адріана: 

Університет після восьмої вечора перетворювався на декорації до фільму про привидів. Коридори, які вдень задихалися від натовпу й галасу, тепер дихали холодом і луною.

​Для мене це був особливий час. Коли будівля затихала, кольори навколо ставали пастельними, майже прозорими. Кроки охоронця десь на першому поверсі долітали до мене блідо-коричневими колами, а гудіння старих люмінесцентних ламп малювало в повітрі тонкі, тремтячі лінії кольору переляканої м’яти.

​Я зупинилася перед важкими дубовими дверима з табличкою «12. Лабораторія акустичних досліджень». Мої пальці замерзли, а серце вистукувало такий ритм, що перед очима пульсували тривожні червоні цятки.

​Навіщо я прийшла? Він же чітко дав зрозуміти: я для нього не людина, а «системна помилка». Зразок для дослідів.

​Я глибоко вдихнула і постукала.

​— Заходьте, Осадча. Якраз вчасно.

​Його голос просочився крізь дерево, і я знову це відчула. Ртуть. Срібло. Тільки тепер, у тиші порожнього коридору, його тембр здався мені ще густішим. Він не просто звучав — він обволікав, як теплий метал.

​Я штовхнула двері.

​Його кабінет  не був схожий на звичайну аудиторію. Тут не було парт чи дошок. Весь простір займали стелажі з дивним обладнанням, поплутані дроти, що зміями повзли по підлозі, і величезні монітори, на яких пульсували графіки.

​Освітлення було мінімальним — лише сині світлодіоди приладів, які фарбували кімнату в колір глибокої води.

​Максим Громов стояв біля довгого стола в центрі. Він зняв піджак, залишившись у самій сорочці. Рукави були загорнуті вище ліктів, оголюючи міцні передпліччя. На лівому зап’ясті я помітила дивне татуювання — математичний символ нескінченності, вплетений у звукову хвилю.

​— Сідайте, — він вказав на високий металевий стілець, що стояв навпроти складного пристрою з великим мікрофоном.

​Я мовчки підкорилася. Мій скетчбук, який я звично притискала до грудей, здавався тут зайвим, майже смішним.

​— Ви боїтеся, — це не було питанням. Громов підійшов ближче, і я побачила, як у його очах відбиваються сині вогні приладів. — Чому? Фізика не завдає болю, якщо знати її закони.

​— Ви — не фізика, пане Громов, — тихо відповіла я, спостерігаючи, як від його дихання в повітрі з’являються ледь помітні перламутрові іскри. — Ви — те, що змушує мої кольори божеволіти.

​Він на мить завагався, і в його погляді промайнуло щось схоже на здивування. Але він швидко опанував себе.

​— Саме це ми й будемо досліджувати.

​Він простягнув мені навушники — професійні, важкі, зі шкіряними амбушурами. Коли наші пальці випадково зустрілися, я мало не підскочила на місці.

​Статичний розряд? Ні. Це було схоже на вибух. У моїй голові миттєво спалахнув електричний ультрамарин — такий яскравий, що я на секунду заплющила очі. Це було відчуття чистої енергії, яка пройшла крізь мене і завмерла десь у районі живота.

​— Одягайте, — його голос став нижчим, і тепер срібло в моїй голові стало теплим, майже золотавим.

​Я одягла навушники. Тиша стала абсолютною. Я бачила лише його губи, що рухалися, але не чула нічого, поки він не натиснув кнопку на пульті.

​Спочатку це був низький гул. Глибокий фіолетовий колір почав заповнювати мій зір. Він був важким, оксамитовим, як нічне небо над океаном.

​— Що ви бачите? — почула я його голос через мікрофон.

​— Фіолетовий... — прошепотіла я. — Він густий. Схожий на вино, яке розливається в темряві.

​Громов щось занотував у журналі. Потім він змінив частоту. Фіолетовий миттєво змінився на гострий, кислотно-зелений, який різав очі, як лезо. Я здригнулася.

​— Це неприємно, — мої руки вчепилися в край стільця. — Колір... він занадто гострий. Наче скло під шкірою.

​Він не зупинявся ще хвилин двадцять. Ми пройшли крізь криваво-червоний шум, лимонну пульсацію та спокійний бірюзовий спокій. Я була виснажена. Мозок плавився від такої кількості візуальної інформації.

​— Досить на сьогодні, — Громов вимкнув прилад.

​Я зняла навушники й відчула, як паморочиться голова. Світ навколо все ще йшов кольоровими плямами. Я спробувала встати, але мої ноги виявилися ватяними. Світ хитнувся, і я б точно зустрілася з підлогою, якби не його руки.

​Він підхопив мене за талію, притягуючи до себе.

​Це була точка резонансу. Моя система дала збій.

​Коли я опинилася так близько до нього, всі кольори, які я бачила раніше, зникли. Залишився лише один. Сліпуче, чисте золото. Воно виходило від нього, від його шкіри, від його дихання. Воно затопило все навколо, витісняючи сині світлодіоди й тіні лабораторії.

​Я підняла голову. Його обличчя було всього в кількох сантиметрах від мого. Я бачила кожну вію, кожну маленьку зморшку біля очей. Громов не відпускав мене. Його пальці на моїй талії відчувалися як джерела неймовірної напруги.

​— Ваші зіниці розширені, Осадча, — прошепотів він. Його голос тепер вібрував прямо в моїх кістках. — Це теж колір?

​— Ні, — я ледь ворушила губами. — Це фізика. Закон тяжіння у дії.

​Він заціпенів. Його погляд опустився на мої губи, і на мить мені здалося, що він зараз порушить своє головне правило — не піддаватися емоціям. Повітря між нами було настільки наелектризованим, що я майже бачила іскри, що зривалися з його вій.

​Але він відсторонився. Різко. Наче обпікся.

​— Ви вільні, Адріано. На сьогодні експериментів достатньо.

​Він розвернувся до монітора, роблячи вигляд, що дуже зайнятий графіками. Але я бачила, як тремтять його пальці, коли він торкається клавіатури.

​Я схопила свій скетчбук і майже вибігла з кабінету. Тільки в коридорі я зупинилася, намагаючись вгамувати серце. На папері, який я несвідомо стискала весь цей час, залишився відбиток моїх нігтів.

​Я знала одне: Максим Громов може скільки завгодно називати це наукою. Але те, що сталося між нами в тій синій напівтемряві, не піддавалося жодним формулам.

​І найстрашніше було те, що я хотіла повернутися. Повернутися в його золото.