Розділ 1

Адріана : 

​Для більшості людей світ звучить. Для мене — він горить, пульсує і розтікається тисячами відтінків, яких не знайдеш у жодній палітрі.

​Мій ранок почався з агресивного помаранчевого спалаху в голові. Це сусідка по кімнаті впустила ключі. Потім додався брудно-сірий гул води в трубах і ніжний, майже прозорий блакитний шурхіт сторінок. Кожен звук мав свій колір. Це називається синестезією, але для мене це просто мій особистий хаос.

​Сьогодні я йшла на першу пару з фізики. Навіщо художниці факультатив з теорії хвиль? Все просто: я хотіла знати, чи мають закони всесвіту свій колір.

​Аудиторія була заповнена задухою. Я сіла на останній ряд, відкрила скетчбук і приготувалася малювати «сірість» звичайного студентського дня.

​Але двері відчинилися.

​Звук був такий, ніби хтось розірвав цупке полотно реальності навпіл. Важкий, іржаво-чорний удар. В аудиторію зайшов чоловік, і я відчула, як моє серце пропустило удар. Не через те, що він був неймовірно привабливим у своїй строгій чорній сорочці.

​А через його голос.

​— Доброго ранку. Мене звати Максим Громов. І з цього моменту фізика — це єдине, що має для вас значення.

​Коли він заговорив, я здригнулася. Це не був просто голос. Це була розплавлена ртуть. Сріблястий, текучий потік, що заповнив усю кімнату. Його тембр вібрував на такій частоті, що перед моїми очима все попливло, затягуючись дзеркальним металевим туманом.

​Він був молодий. Темне волосся, різкі риси обличчя і погляд, який, здавалося, бачив мене наскрізь — до самих атомів.

​— Мої правила прості, — він писав крейдою на дошці, і кожен рух віддавався в моїй голові гострими синіми спалахами. — Перше: будь-який звук, не санкціонований мною, — це акустичне сміття. Друге: ваші емоції не мають фізичної маси, а отже, тут вони не існують.

​Я відчула, як всередині підіймається хвиля супротиву. Мої пальці самі стиснули олівець, і я почала швидко замальовувати те, що бачила: сріблясті нитки його голосу, які буквально обплутували аудиторію, створюючи клітку.

​— Осадча? — голос Громова розрізав тишу.

​Я заціпеніла. Звідки він знає моє прізвище? Я ж навіть не встигла подати список.

​Він повільно почав підійматися сходами прямо до мене. Кожен його крок віддавався важким кобальтовим ударом у моїх скронях.

​— Ви знову малюєте? — він зупинився прямо перед моєю партою. Від нього пахло кавою та озоном — так пахне повітря за секунду до того, як вдарить блискавка. — Фізика — це не живопис, Адріано. Це структура.

​— Я не малюю структуру, пане Громов, — я змусила себе підняти очі й зустрітися з його крижаним поглядом. — Я записую колір вашого голосу. Він занадто гучний для цієї кімнати.

​Я почула, як хтось із одногрупників придушено охнув. В аудиторії запала така тиша, що я почала бачити власний пульс — маленькі червоні цятки перед очима.

​— Колір? — Громов ледь помітно нахилив голову. Його голос став тихішим, і для мене срібло в повітрі миттєво перетворилося на глибокий, небезпечний кобальт. — І який же він зараз?

​— Небезпечний, — чесно відповіла я, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

​Громов не вигнав мене. Замість цього він повернувся до кафедри й увімкнув невеликий прилад.

​— Це генератор частот, — сказав він, дивлячись тільки на мене. — Зараз ми перевіримо, чи зможе ваше «бачення» витримати справжній резонанс.

​Він крутнув ручку. Тонкий, ультразвуковий писк заповнив простір. Для інших це був просто неприємний звук. Але для мене світ вибухнув. Біла гостра голка прошила аудиторію, розриваючи всі інші кольори. Я заплющила очі, але сліпуче світло пульсувало прямо в мозку.

​— Зупиніться! — крикнула я, боляче затискаючи вуха долонями.

​Звук зник. Громов вимкнув прилад і тепер дивився на мене з таким виразом, ніби я була найцікавішим зразком у його лабораторії.

​— Ви системна помилка в моєму розрахунку, Адріано, — вимовив він тихим, майже інтимним тоном. — А я не терплю помилок. Зайдіть до мене о восьмій вечора.  Ми перевіримо, чи є у вашого хаосу межа.

​Він розвернувся і вийшов, залишивши мене в аудиторії, яка все ще пульсувала сріблястим туманом. Мої руки тремтіли. Я знала: цей чоловік — мій особистий закон тяжіння. І я вже почала падати.

Максим : 

Світ — це набір математичних очікувань. Якщо ти знаєш частоту, амплітуду та вектор, ти володієш реальністю. Саме тому я ненавидів університетські аудиторії: занадто багато хаотичного шуму, запаху дешевої парфумерії та безглуздих розмов.

​Я зайшов у аудиторію рівно о 09:00:00. Мої кроки відбивали чіткий ритм по паркету. Я відчував їхню цікавість, їхній страх, їхнє примітивне бажання сподобатися новому викладачеві.

​Я почав говорити, вимірюючи кожне слово. Мій голос — мій інструмент. Я знаю, як налаштувати тембр так, щоб аудиторія замовкла за пів секунди. Це чиста акустика, ніякої магії.

​Я писав на дошці, вже плануючи, як швидше закінчити цю лекцію і повернутися до своїх досліджень резонансу, аж поки не відчув... збій.

​На останньому ряду сиділа дівчина. Вона не дивилася на дошку. Вона не записувала мої слова. Її олівець літав по паперу з такою швидкістю, ніби вона намагалася наздогнати світло.

​— Осадча? — вимовив я, згадуючи прізвище зі списку групи, який переглянув зранку.

​Я почав підійматися до неї. Моя мета була простою — поставити на місце чергову студентку, яка вважає, що мистецтво важливіше за фундаментальну науку. Але чим ближче я підходив, тим сильніше відчував дивне хвилювання повітря. Статична електрика? Можливо.

​Я зупинився біля її парти. Вона підняла голову, і на мить я забув, що хотів сказати. В її очах не було страху. Там було щось інше — напружене спостереження.

​— Ви записуєте колір мого голосу? — перепитав я, відчуваючи іронічну посмішку на губах. — І який же він зараз?

​— Небезпечний, — відповіла вона.

​Її голос був чистим, без тремтіння. Осадча дивилася на мене так, ніби бачила не викладача фізики, а складне явище, яке намагалася розгадати. У цей момент я зрозумів, що вона не бреше. Вона справді щось бачить.