Пролог

фізиці є поняття «білого шуму» — це хаотична суміш звуків усіх частот. Для більшості людей університетський коридор перед початком пар звучить саме так: тупіт ніг, рипіння дверей, чийсь сміх і нескінченний гул голосів.

​Для мене це виглядало як брудно-сірий туман. Безформна маса, що тиснула на плечі.

​Я, Адріана Осадча, звикла ховатися від цього туману на останній парті. Мій скетчбук — мій єдиний щит. Поки інші студенти обговорювали нового викладача, я малювала. Олівець ковзав по паперу, намагаючись вхопити відтінок ранкової тиші. Вона була блідо-блакитною, майже прозорою.

​Аж раптом двері аудиторії відчинилися.

​Звук не просто пролунав — він ударив. Це не було звичайне рипіння петель. Для моїх очей це був спалах гострого, як лезо, помаранчевого світла. Я здригнулася, олівець залишив на папері некрасиву ламану лінію.

​До кабінету зайшов він.

​Чорна сорочка, підкочені до ліктів рукави, важкий погляд, що прошивав наскрізь. Він не дивився на нас як на людей. Він дивився на нас як на набір молекул, що випадково зібралися в одному місці.

​— Доброго ранку. Я Максим Громов.

​Коли він вимовив це, я забула, як дихати. Його голос не був сірим. Він не був туманним.

​Це було срібло. Розплавлене, кипляче срібло, що розлилося в повітрі аудиторії, витісняючи весь інший шум. Кожне його слово залишало в моїй свідомості глибокий ультрамариновий слід, що пульсував у ритмі мого серця.

​Я завмерла. В моєму світі ще ніколи не було звуку такої чистоти. Такої ідеальної, математичної точності.

​— Фізика — це наука про порядок, — продовжив Громов, і сріблясті хвилі його голосу змусили скло в моїх окулярах ледь помітно завібрувати. — Все у всесвіті має свою частоту. Якщо ви знаєте частоту об’єкта, ви володієте цим об’єктом. Ви можете його зруйнувати. Або змусити звучати так, як вам потрібно.

​Він повільно повернув голову. Його очі — холодні, як космічний вакуум — зупинилися прямо на мені. Я відчула, як по шкірі пройшов електричний розряд. Статична електрика в аудиторії піднялася до межі.

​— Ви, в останньому ряду, — його голос став нижчим, і срібло в моїх очах потемніло, набуваючи кольору грозового неба. — Як ваше прізвище?

​— Осадча… — ледь чутно прошепотіла я. Мій власний голос здався мені слабкою жовтою плямою на фоні його величі.

​— Осадча, — повторив він, наче пробуючи моє прізвище на смак. — Ви виглядаєте так, ніби щойно потрапили в зону сильного електромагнітного імпульсу. Опустіть олівець. Сьогодні ми будемо вчитися не малювати. Сьогодні ми будемо вчитися відчувати резонанс.

​Він розвернувся до дошки, а я зрозуміла, що мій світ ніколи не буде колишнім. Максим Громов прийшов сюди не просто читати лекції. Він прийшов знайти частоту, на якій я розіб’юся на друзки.

​І найстрашніше було те, що я вже хотіла цього вибуху.