Розділ 14. Мовчання Варти

Варта Обіцянок зустріла нас мертвою тишею та сріблястим пилом, що товстим шаром вкривав колись величні мармурові площі. Будинки тут не були зруйновані — вони просто застигли, ніби мешканці вийшли на хвилину і не повернулися тисячу років тому.

​Ми зупинилися в колишньому залі суду — іронічний вибір, але це була єдина будівля з цілим дахом. Весс і Кайлан пішли оглядати периметр: технік марив ідеєю підзарядити свої прилади від ефірних ламп, а провідник шукав бодай якісь залишки старого вина в підвалах.

​Ми з Адріаном залишилися біля вогнища, яке він розпалив прямо посеред зали, між порожніми лавами для присяжних.

​— Ти все ще тремтиш, — тихо сказав Адріан. Він не питав, він стверджував.

​Я сиділа, обхопивши коліна руками, і дивилася, як язики полум’я відбиваються в моїх окулярах.

— У тому тумані… я знову стала тією дівчиною, яка вірила, що перемога в суді — це головне. Я бачила очі людини, яку я юридично розтоптала. І найгірше те, що я тоді була собою задоволена.

​Адріан підсів ближче. Від нього пахло кедром і металом — запахом, який став для мене синонімом безпеки в цьому божевільному світі.

— Ми всі робимо те, що від нас вимагає система, поки не зустрічаємо когось, хто змушує нас поставити цю систему під сумнів.

​Він простягнув руку і обережно, кінчиками пальців, торкнувся моєї щоки, прибираючи пасмо волосся. Його погляд був настільки глибоким, що мені здалося, ніби я знову в Джунглях Спогадів, але цього разу мені не хотілося тікати.

​— Ти змінила мене, Евеліно, — прошепотів він. — До тебе я був лише функцією. Інструментом Короля. Я вмів карати, але не вмів прощати. Навіть себе.

​Я відчула, як моє серце пропускає удар. Юридичні терміни, кодекси, логіка — все це вилетіло з голови. Залишився лише цей чоловік із срібними очима, який відмовився від трону заради «халепи» в кросівках.

​— Адріане, я… я не знаю, як це працює у вашому світі. Але в моєму… коли двоє людей проходять через таке… — я замовкла, бо він наблизився ще на міліметр.

​— У моєму світі це називається «нерозривний зв’язок», — його голос став низьким, майже вібруючим. — І для нього не потрібно печаток чи свідків. Достатньо лише одного рішення.

​Він повільно нахилився. Я відчула його тепле дихання на своїх губах. Це не було схоже на магічний контракт — це була повна капітуляція мого здорового глузду. Коли його губи нарешті торкнулися моїх, світ навколо перестав існувати. Не було ні Вальтера, ні Кодексу, ні Диких Земель. Було лише відчуття терпкої м’яти та сили, яка нарешті знайшла свою гавань.

​Це не був поцілунок принца і принцеси. Це був поцілунок двох втікачів, які знайшли одне в одному єдиний справжній закон — закон тяжіння.

​— Евеліно, — видихнув він мені в губи, коли ми нарешті відсторонилися. — Якщо ми не виживемо в цій Залі… я хочу, щоб ти знала: це була найкраща «халепа» в моєму житті.

​Я всміхнулася, відчуваючи, як щоки печуть від збентеження і щастя.

— Згідно з моїм професійним висновком, Принце… ми обов’язково виживемо. Хоча б тому, що я ще не подала апеляцію на твою жахливу звичку командувати всіма навколо.

​Раптом з коридору почувся гучний вигук Весса:

— Евеліно! Адріане! Швидше сюди! Карта… вона почала пульсувати! Другий фрагмент… він не в Залі. Він прямо під нами!

​Ми миттєво підхопилися. Романтика закінчилася, але тепер у моїх руках була не тільки логіка, а й сила, яку не зміг би пояснити жоден підручник з права.

Романтика зникла так само швидко, як і з’явилася. Нас кликав Весс. Ми вибігли з-за порожніх лав для присяжних до центру зали суду. Весс стояв на колінах біля старої, вкритої рунами підлоги. На ній, наче на вівтарі, лежала карта Диких Земель.

​Карта пульсувала. Яскрава, золота точка, що позначала нас, раптом почала випускати тонкі промені, які проникали крізь пергамент, вказуючи вниз, у підземелля під залою.

​— Я знав! Я знав, що цей зал — лише прикриття! — очі Весса світилися за запітнілими окулярами. — Джерело ефіру тут найсильніше. Кодекс… він знаходиться в підземеллі, яке використовували як магічний сейф!

​— І як нам туди потрапити? — Кайлан постукав мачете по плиті. — Звук глухий. Плита товста, а на ній… Евеліно, ти бачиш ці руни? Це не просто прикраса.

​Я примружилася, намагаючись згадати, що бабуся Елеонора писала про замки в Диких Землях.

— Це не замок, Кайлане. Це… Договір Покори. Щоб відкрити цю плиту, потрібно не ламати її, а… підписати. Вона реагує на кров тієї людини, яка готова присягнути на вірність цьому лісу.

​Раптом з тіней піднялася постать Інквізитора Вальтера. Він стояв на балконі зали суду, звідки колись спостерігали за процесами аристократи. Його чорний сувій був знову розгорнутий.

​— Яка іронія, — голос Вальтера пролунав солодким отрутою. — Дівчина, яка скасувала присягу дезертира, тепер має підписати нову. Евеліно, ти знаєш умови цього договору? Якщо ти підпишеш його, ти назавжди станеш «Голосом» Варти. Ти ніколи не зможеш покинути Дикі Землі.

​Я подивилася на плиту, де руни почали світитися червоним світлом.

— Умова: «Кров за Волю». Тільки той, хто готовий пожертвувати власною свободою, може отримати доступ до Кодексу. Це… це юридичний глухий кут. Якщо я підпишу — я втрачу все, заради чого боролася. Якщо не підпишу — ми залишимося тут назавжди.

​Адріан виступив наперед.

— Я підпишу. Я принц, і мій обов'язок…

​— Ні! — я схопила його за руку. — Ти не розумієш! Цей договір не для мага. Він для іноземки без іскри. Тільки моя кров може його активувати, бо я «Посланниця». Вальтер… він знав про це. Він заманив нас сюди, щоб я підписала цей договір і назавжди вибула з гри.

​Інквізитор на балконі лише загадково всміхнувся.

— Моя мета — не нейтралізувати вас, Евеліно. Моя мета — переконати вас. Виберіть: залиште Кодекс нам, і ви вільна. Або підпишіть… і станьте в'язнем власної місії. Яка буде ваша позиція захисту тепер?