Розділ 4. Право на самовизначення та магічний етикет

Ранок почався не з будильника, а з того, що сонце Етернії — яскраво-біле й напрочуд тепле — вирішило проігнорувати штори. Точніше, штори самі розсунулися, бо вважали, що «Посланниці пора прикрашати світ».

​— Кімнато, це порушення режиму праці та відпочинку! — пробурмотіла я, натягуючи ковдру на голову.

​Ковдра у відповідь стала прохолодною, змушуючи мене здригнутися й остаточно прокинутися. Але справжня битва чекала біля шафи.

​— Ні. Навіть не думай, — я вказала пальцем на розкішну сукню з корсетом і шлейфом, яку шафа гордо виставила на передній план. — Я йду на навчання, а не на бал до Попелюшки. Де моя форма?

​Шафа обурено скрипнула дверцятами й сховала сукню, натомість виштовхнувши мені мантію, але з таким виглядом, ніби вона робила мені величезну послугу.

​Коли я нарешті впоралася з усіма ґудзиками (які сьогодні чомусь чинили опір), у двері постукали. Рівно о восьмій. Без запізнень.

​— Ти готова, прибулице? Чи ти вирішила, що статус Посланниці дає тобі право на індивідуальний графік? — Адріан стояв у коридорі, виглядаючи так, ніби він народився в цій ідеальній формі.

​— Згідно з моїм внутрішнім статутом, я готова, — я підхопила сумку й вийшла, зачинивши двері перед самим носом металевої сови, яка намагалася щось угукнути мені навздогін. — До речі, пане кураторе, чи передбачені в цій установі кава-брейки?

​— В цій установі передбачено, що ти будеш мовчати, поки я тебе не представлю, — відрізав він, але я помітила, як його погляд мимоволі затримався на моєму обличчі. — Сьогодні Велике Зібрання. Уся Академія побачить ту, хто «приземлився» на королівську родину. Постарайся виглядати... серйозною.

​Велика Зала Академії нагадувала кафедральний собор, де замість ікон були живі портрети великих магів, які зараз з цікавістю спостерігали за натовпом. Сотні студентів у темних мантіях створювали гул, схожий на шум моря.

​Коли ми з Адріаном увійшли, гул миттєво зник. Тиша стала настільки густою, що я почула власні кроки по мармуру.

​— Дивіться, це вона! — почувся чийсь гучний шепіт. — Та сама, що розлила каву на Принца!

​Я випрямила спину. «Спокійно, Евеліно. Це просто аудиторія. Велика, агресивна аудиторія без знання процесуального права».

​Ми піднялися на помост, де в різьбленому кріслі сидів Ректор Оріон. Він підвівся, і його голос, підсилений магією, розкотився залою:

​— Студенти та магістри «Аркануму»! Сьогодні історичний день. Етернія почула наш заклик. Перед вами — Евелайн, спадкоємиця Давнього Роду і Посланниця Першоджерела. Вона прибула з іншого світу, щоб відновити баланс нашої магії.

​Я зробила крок уперед. Тисячі очей впилися в мене. Я бачила цікавість, страх і відверту ворожість. Зокрема від Каспіана, який стояв у першому ряду, схрестивши руки.

​— Вітаємо тебе, Евелайн! — проголосив Оріон. — Чи готова ти прийняти знання нашої Академії та служити Етернії?

​Я глибоко вдихнула. Потрібно було сказати коротке «так», як вчив Адріан. Але я не була б собою, якби не внесла правки в протокол.

​— Я готова навчатися, — мій голос прозвучав чітко й впевнено. — Але перш ніж ми почнемо, я хотіла б уточнити: я приймаю ім’я Евелайн як свій академічний псевдонім, проте наполягаю на дотриманні моїх базових прав як особистості. Я тут не як інструмент чи «стабілізатор», а як вільний суб’єкт. І я сподіваюся, що наше співробітництво буде ґрунтуватися на взаємній повазі та законі, а не лише на силі магії.

​Зала знову занурилася в тишу. Оріон здивовано підняв брови. Студенти переглядалися, не розуміючи термінів «суб’єкт» та «співробітництво».

​А Адріан, що стояв поруч, тихо процідив крізь зуби:

— Ти просто не могла не вставити свою промову, чи не так?

​— Презумпція свободи слова, Адріане, — пошепки відповіла я, ледь помітно посміхнувшись. — Звикай.

Перша лекція проходила в аудиторії, яка більше нагадувала планетарій. Замість дошки в повітрі плавали магічні схеми, що світилися неоновим синім. Професор Дорн — чоловік із обличчям, схожим на печене яблуко, і голосом, що скрипів, як старі двері — не збирався робити знижку на моє «інопланетне» походження.

​— Теорія Етернії — це не ваші забавки з вогниками, — прогарчав він, вказуючи на складне сплетіння ліній у повітрі. — Це фундаментальна структура всесвіту. Магічна формула E = mc^2 у нашому світі не діє. Тут ми спираємося на Коефіцієнт Волі та Потік Наміру.

​Я машинально дістала свій єдиний вцілілий конспект і ручку. Сусід по парті — той самий першокурсник Весс, якого я вчора врятувала, — дивився на мою кулькову ручку так, ніби я тримала в руках артефакт вищого рівня.

​— Професоре, — я підняла руку ще до того, як він закінчив вступне слово.

​Дорн замовк. Уся аудиторія затамувала подих. Адріан, який сидів на ряду вище (як мій куратор, він мав бути присутнім), закрив обличчя долонею.

​— Так, Посланнице? Ви вже знайшли помилку в устрої всесвіту? — саркастично запитав професор.

​— Не у всесвіті, а в логіці вашої тези, — я підвелася, відчуваючи, як кулон на грудях стає теплим. — Ви стверджуєте, що магія залежить від «Потоку Наміру». Але намір — це суб'єктивна категорія. Якщо закон (або формула) базується на настрої мага, то ми маємо справу з правовим хаосом. Має бути об'єктивний критерій. Якщо я хочу пити, а мій «намір» недостатньо сильний через втому, чи означає це, що склянка води не з’явиться? Це ж пряме порушення причинно-наслідкових зв'язків!

​— У нас це називається «недостатня концентрація», дівчино! — вигукнув Дорн, ударивши указкою по повітрю.

​— Ні, це називається «відсутність стандартизації», — відрізала я. — Згідно з принципом правової визначеності, результат має бути передбачуваним. Ваша магія — це як податкова система: ніхто не знає, скільки знімуть і за що, але всі бояться.

​По аудиторії прокотився смішок. Адріан нахилився вперед і прошепотів мені в потилицю:

— Евеліно, сядь. Ти зараз сперечаєшся з людиною, яка може перетворити твій язик на кактус.