Розділ 1. Стаття про всесвітню несправедливість

Ранок почався з того, що мій будильник — стара й надійна «Нокія», яка пережила три падіння та одну повінь у ванній — раптово вирішила самоліквідуватися. Коротке замикання супроводжувалося таким снопом іскор, ніби в моїй орендованій кімнаті щойно відбувся невдалий запуск космічного апарата.

​— Тільки не сьогодні, — прохрипіла я в подушку, вдихаючи їдкий запах паленої пластмаси. — Господи, ну хоч би не сьогодні. У Тебе ж є графік моїх принижень, хіба там не було вікна на вівторок?

​Сьогодні був іспит з міжнародного права у професора Гнатюка. Людина-кремінь. Людина-кодекс. Гнатюк вважав запізнення на п’ять хвилин особистою образою, що карається вигнанням із професії, а непідготовлену відповідь — державним злочином.

​Я підскочила з ліжка, наступивши правою ногою точно в миску з водою нашого кота. Бакс, який у цей момент мирно споглядав за пташками на підвіконні, зневажливо мявкнув і примружив жовті очі, ніби кажучи: «Евеліно, ти — стихійне лихо».

​— І тобі доброго ранку, чудовисько, — зітхнула я, шкутильгаючи до шафи на одній мокрій нозі.

​На кухні вже панувала Софія. Моя подруга була втіленням гармонії: її волосся лежало ідеальними хвилями навіть після восьми годин сну, а тости в неї завжди мали рівномірний золотавий відтінок.

​— Знову? — запитала вона, не обертаючись, коли почула гуркіт падіння прасувальної дошки в коридорі.

— Таке відчуття, що всесвіт сьогодні оголосив мені імпічмент, — відгукнулася я, намагаючись водночас застебнути ґудзик на блузці та втиснути ногу в туфель. — Кавоварка жива?

— Навіть не підходь до неї, Еве. Я налила тобі в термочашку. Бери і біжи, бо Гнатюк з’їсть твою заліковку на сніданок. І, будь ласка, старайся не торкатися металевих предметів по дорозі.

​Я схопила сумку, конспекти, які дивним чином опинилися в кошику для білизни, і вже на порозі зупинилася. Пальці звично потягнулися до шиї. Там, на міцному срібному ланцюжку, висіла «крапля» — важкий камінь, подарований бабусею. Він був дивно теплим, майже гарячим. Сьогодні він не просто грів шкіру — він пульсував, ніби всередині каменя билося чиєсь крихітне серце.

​— Кулон не забула? — Софія нарешті глянула на мене, і її усмішка згасла. — Еве... ти сьогодні якась... наелектризована. Навіть волосся дибки стає.

​Я глянула в дзеркало. Справді, мої каштанові пасма ледь помітно ворушилися, хоча протягу в коридорі не було.

​— Це просто стрес, Соф. Біжу!

​Вилетівши з під’їзду, я зрозуміла, що ліфт, звісно, застряг десь між поверхами. Спускаючись сходами через дві сходинки, я ледь не збила сусідку з першого поверху, але навіть не встигла перепросити. На вулиці місто зустріло мене вересневою спекою і... хвостом маршрутки, яка поїхала за секунду до того, як я торкнулася дверей.

​— Стаття 22 Конституції України гарантує мої права, але явно не право на вчасний транспорт! — гаркнула я в небо.

​Залишалося десять хвилин. Якщо побігти навпростець через паркову зону і двори, я встигну. Я летіла, перестрибуючи через калюжі, відчуваючи, як кулон на грудях стає дедалі важчим. Він тягнув мене вниз, ніби ставав свинцевим.

​Ось він — корпус університету. Залишалося лише перетнути дорогу. Я бачила вхідні двері, бачила свою групу, що вже заходила всередину, наче на страту.

​— Встигаю! — видихнула я, прискорюючись.

​Я зробила широкий крок, збираючись оминути купу будівельного сміття. Світло на мить засліпило мене, відбившись від якоїсь калюжі надто яскраво, по-неземному. Кулон обпік шкіру так сильно, що я скрикнула, і в цю ж мить опора під правою ногою зникла.

​Це не було звичайне падіння. Час раптово сповільнився. Я бачила край відкритого люка, бачила здивоване обличчя перехожого, але звук міста — гуркіт машин та сирени — раптово вимкнувся, наче хтось витягнув штекер із розетки.

​«Ну от і все, — промайнуло в голові, поки я летіла в зяючу чорну порожнечу. — Прощавай, диплом. Прощавай, правозахист. Привіт, травматологія…»

​Але замість удару об бетон чи смороду стічних вод мене обдало хвилею неймовірного холоду. Повітря стало густим і солодким. Стіни люка почали розширюватися, перетворюючись на високе склепіння, а замість дна я побачила... розкішний мармур і коло навколо величезного сяючого кристала.

​І найгірше: я падала не на підлогу. Я падала прямо на голову людині в білосніжній мантії, яка саме в цей момент підняла руки до неба.

Світ вибухнув звуками. Замість тиші порожнього люка вуха заклало від хорового співу та низького гудіння, від якого вібрували зуби. Я заплющила очі, готуючись до удару, але замість твердого асфальту під руками опинилося щось... м'яке, тепле і обтягнуте дорогою тканиною.

​— Що за... — почувся глибокий, оксамитовий голос, який миттєво перейшов у здавлений хрип.

​Я розплющила одне око. Потім інше.

​Прямо перед моїм носом була білосніжна тканина з витонченою срібною вишивкою. Я сиділа верхи на комусь, хто пах лавандою, озоном і дуже дорогим чоловічим парфумом. Навколо нас, у величезній залі з вікнами до неба, застигли сотні людей у дивних мантіях. Усі вони дивилися на мене так, ніби я щойно влаштувала несанкціонований мітинг на Червоній площі.

​— Дівчино, — прошипів голос піді мною. — Я не знаю, з якого пекельного кола ви випали, але якщо ви зараз же не заберете своє коліно з моїх ребер, я забуду про королівську етику.

​Я сіпнулася, намагаючись підвестися, але моя вірна термочашка, яку я дивом не випустила, вирішила додати фінальний штрих. Кришка відскочила, і залишки мого подвійного лате повільно й неминуче вилилися прямо на ідеально чисті груди моєї «жертви».

​— Ой... — пискнула я, дивлячись у розлючені темно-сині очі хлопця, який виглядав так, ніби зійшов з обкладинки журналу "Магічний Forbes". — Знаєте, згідно з нормами цивільного права, це можна трактувати як форс-мажор...

​— Яке ще «право»? Який форс-мажор? — він різко перехопив мої зап'ястя, і я відчула, як від його пальців виходить справжній жар. Його очі спалахнули сріблом, і я відчула, як волосся на моїх руках знову піднялося дибки. Голос хлопця став небезпечно тихим. —  Ти щойно зірвала Церемонію Печатей, прибулице. І, клянуся, кава на моєму парадному камзолі — це найменша з твоїх проблем... чим це пахне? Карамеллю?