Розділ 14

Лілія : 

​Двері моєї квартири почали покриватися інеєм, хоча на вулиці був теплий вечір. Віктор не чекав запрошення — він просто проходив крізь матерію, розчиняючи замок своєю темною волею.

​— Пам'ятаєш, що ми вчили? — прошепотіла я сама собі, міцно стискаючи кулаки. — Я — центр гравітації. Я нерухома.

​Я відчула, як Муркотун притиснувся до моєї ноги. Його шерсть іскрила електрикою. Коли Віктор ступив у кімнату, він наштовхнувся на невидиму стіну. Повітря між нами завібрирувало, як над розпеченим асфальтом.

— О, маленька мишка навчилася ставити пастки? — Віктор підняв свій годинник-артефакт. — Але твоя «фізика» — це дитячі іграшки проти моєї темряви.

​Артур ( професор) : 

​Я бачив світ у фіолетових тонах — так бачать істоти, що існують між двома світами. Віктор був лише згустком чорного диму, але я знав його слабкість. Він завжди дивиться вгору, на зірки, і ніколи — під ноги.

​«Ліліє, тримай екран ще десять секунд!» — передав я їй ментальний сигнал.

Я не просто кіт. Я маса, прискорена моєю люттю. За законами Ньютона, моя сила зараз дорівнювала не моїй вазі, а моєму бажанню захистити цю дівчину.

​Я відштовхнувся від підлоги, стаючи сірою блискавкою. Я цілив не в обличчя Віктора, а в годинник, що висів на його ланцюжку. Один точний удар лапою — і артефакт полетів у куток кімнати.

​Фенрір ( захисник ) : 

​Щойно годинник випав із рук Віктора, його магічний захист розсипався, як картковий будинок. Це був мій вихід.

Я вибив двері одним ударом, уже не ховаючись у подобі людини. Величезний сірий вовк заповнив собою весь коридор. Мій рик змусив шибки у вікнах лопнути.

​— Твоя гра закінчена, Вікторе! — мій голос пролунав прямо в його мозку, випалюючи залишки його заклять.

Я притиснув його до стіни, відчуваючи запах його страху.

— Ти порушив закон рівноваги. Ти зачепив те, що належить професору, і ту, що належить мені під захист. Більше ти не побачиш ні сонця, ні місяця в цій подобі.

​Я схопив зубами ланцюжок годинника і відштовхнув Віктора до вікна. Він розтанув у нічному повітрі, тікаючи назад у свої тіні, але без свого джерела сили він тепер був лише звичайним смертним, що збився з дороги.

​Лілія : 

​У кімнаті раптом стало дуже тихо. Фенрір повільно перетворився назад у людину, важко дихаючи. Муркотун сидів біля розбитого вікна і вилизував лапу з таким спокоєм, ніби він щойно не переміг могутнього чаклуна, а просто спіймав муху.

​Я опустилася на підлогу, відчуваючи, як тремтять коліна.

— Ми це зробили? — запитала я, дивлячись на Фенріра.

— Ви це зробили, — кивнув вовк, підіймаючи з підлоги вцілілий годинник Артура. — Ти була чудовим екраном, Ліліє. Навіть я відчув твою силу.

​Муркотун підійшов до мене і вперше за весь час не просто муркнув, а потерся головою про мою щоку, залишаючи на шкірі золотисте сяйво.

— Ну що, професоре, — я посміхнулася, гладячи його за вушком. — Тепер, коли ми розібралися з вашим кузеном, може, перевіримо мою лабораторну?

​Кіт глянув на розкидані папери, потім на мене, і видав короткий, майже схвальний «мяв». Здається, я нарешті отримала свій «зарах».