Розділ 13

​Артур зачинив двері кабінету на три оберти. Фенрір застрибнув на лабораторний стіл і, перетворившись на величезного сірого вовка, ліг прямо серед реторт та мікроскопів. Його очі горіли в напівтемряві, як два бурштинові радари.

​— Слухайте уважно, Ліліє, — Артур підійшов до дошки, але замість формул він почав малювати дивні знаки, що нагадували переплетені нитки. — Віктор не просто чаклун. Він маніпулює ймовірностями. Те, що ми називаємо «удачею», для нього — математичний розрахунок. Він хоче мій годинник — артефакт, який утримує баланс моїх двох сутностей.

​Я дивилася на його напружені плечі.

— Якщо він забере годинник, ви назавжди залишитеся котом?

Артур завмер.

— Або я стану чимось набагато гіршим. Монстром, у якого немає ні людського розуму, ні котячої душі.

​Я підійшла до нього і поклала руку на плече.

— Ми не дамо йому цього зробити. Фенрір, у тебе ж є план?

​Я видав тихий рик, який вібрував у самій основі будівлі.

«План простий», — пролунав мій голос у їхніх головах. — «Сьогодні вночі Віктор прийде до квартири Лілії. Він думає, що Артур буде безпорадним пухнастиком, а дівчина — легкою здобиччю. Він не знає, що ти, Ліліє, — фатальна помилка в його розрахунках».

​Я глянув на Артура. Він боявся за неї більше, ніж за себе.

— Тобі потрібно навчити її створювати «екран», Артуре, — додав я. — Твоя енергія кота і її тепло можуть створити поле, яке Віктор не зможе пробити.

​Я взяв Лілію за руки. Мої пальці тремтіли — не від страху, а від того, як сильно її присутність резонувала з моєю силою.

— Заплющте очі. Уявіть, що ви — центр гравітації. Весь світ обертається навколо вас, але ви залишаєтеся нерухомою.

​Лілія глибоко вдихнула. Я відчув, як навколо нас почало густішати повітря. Це була чиста енергія. Вона не мала формул, але вона мала запах — лаванди, кави та... вовчої вовни.

— Ви відчуваєте? — прошепотіла вона, не відкриваючи очей.

​Я відчував. У цю мить мій внутрішній кіт перестав дряпатися. Він згорнувся клубочком у самому серці цієї сили.

— Це воно, — сказав я, притягуючи її ближче. — Це захист. Поки ми разом, Віктор бачитиме лише порожнечу.

​Вечір настав занадто швидко. Ми повернулися до мене. Фенрір залишився в тіні під’їзду, ставши невидимим для звичайних людей.

​Сонце торкнулося горизонту. Я бачила, як обличчя Артура зблідло. Його окуляри сповзли на ніс, а пальці почали вкриватися ледь помітним сірим пухом.

— Це починається, — прохрипів він.

— Я поруч, — я сіла на підлогу, готуючи «екран», про який ми говорили.

​Через хвилину переді мною вже сидів Муркотун. Але він не був звичайним котом. Навколо нього вихорилася золотава аура, а його очі світилися розумом професора Валевського.

Раптом у коридорі пролунав звук кроків. Легких, впевнених. Потім — шкрябання металу по дереву.

​— Відчиняй, маленька Ліліє, — прошелестів голос Віктора за дверима. — Я прийшов забрати те, що належить мені. І, можливо, заберу тебе як компенсацію за моральні збитки.

​Муркотун вигнув спину і видав такий гучний рик, що люстра на стелі хитнулася. Битва за «Магічний літопис» почалася.