Розділ 12

Лілія : 

​Ранок зустрів мене запахом міцної кави та тишею. На моїй подушці лежала записка, написана ідеальним каліграфічним почерком: «Чекаю на кафедрі. Не забудьте зошит. А.В.».

​Муркотуна ніде не було. Тепер я знала, що він зараз у костюмі, застебнутий на всі ґудзики, готується до лекції. Фенрір теж зник, але я відчувала його присутність — наче холодний вітерець, що оберігав мої двері.

​Коли я підходила до університету, я помітила чорний автомобіль з тонованим склом. Біля нього стояв чоловік, який виглядав занадто дорого для нашого навчального закладу. Він тримав у руках старовинний годинник і дивився прямо на вікна кабінету Валевського. Щойно наші погляди зустрілися, він холодно посміхнувся.

​Артур ( професор) : 

​Я стояв біля вікна, коли Фенрір раптово виник за моєю спиною. Його шерсть (навіть у людській подобі це відчувалося) стояла дибки.

— Він тут, Артуре, — прогарчав Фенрір. Його очі стали вузькими щілинами.

— Хто? — я відчув, як серце пропустило удар.

— Твій кузен. Той, хто наклав прокляття. Він відчув, що твоя енергія змінилася. Ти став слабшим як кіт, бо... ти став сильнішим як людина завдяки їй.

​Я подивився вниз і побачив Лілію. Вона зупинилася біля чорного авто. Мій внутрішній кіт випустив пазурі.

— Фенріре, йди до неї. Не підпускай його! — наказав я, хапаючи піджак.

— Ти знаєш правила, Артуре, — Фенрір поклав руку мені на плече. — Якщо я втручуся занадто рано, він дізнається, що вона — твоя слабкість. А мисливці завжди б’ють у найболючіше місце.

​Фенрір ( захисник) : 

​Я вийшов на ганок університету саме тоді, коли незнайомець заговорив до Лілії.

— Яка чарівна студентка, — процідив він. Голос був схожий на шелест сухого листя. — Ви, мабуть, та сама дівчина, яка прихистила мого «бідного» родича? Знаєте, у котів дев'ять життів, але у людей — лише одне. І воно дуже крихке.

​Я став між ними, навіть не намагаючись приховати свою вовчу ауру. Повітря навколо нас затріщало від статичної електрики.

— Тобі тут не раді, Вікторе, — сказав я, вишкіривши зуби. — Повертайся у свою нору, поки я не вирішив, що сьогодні час для полювання.

​Віктор лише засміявся, поглянувши на Лілію.

— Бережи її, вовче. Бо професор Валевський скоро забуде, як розмовляти людською мовою, якщо не віддасть те, що належить моїй родині.

Лілія : 

​Я нічого не розуміла, але страх відступив, поступившись місцем люті. Цей чоловік погрожував моєму професору? Моєму коту?

— Знаєте що, — я зробила крок вперед, попри те, що Фенрір намагався мене відштовхнути. — Фізика вчить, що на кожну дію є протидія. Якщо ви ще раз наблизитеся до нього або до мене, я доведу вам, що навіть звичайна студентка може стати аномалією, з якою ви не впораєтеся.

​Віктор підняв брови, сів у машину і поїхав. Фенрір важко видихнув.

— Ти смілива, Ліліє. Але ти щойно оголосила війну чаклуну.

— У мене є вовк і професор-кіт, — я поправила сумку. — Я думаю, шанси непогані.

​Я подивилася на вікно кафедри. Артур стояв там, і вперше я побачила в його погляді не суворість, а справжній жах за мене. І саме в цей момент я зрозуміла: я зроблю все, щоб він більше ніколи не ховався під диваном від життя.