Розділ 11

Лілія : 

​Я сиділа на кухні, дивлячись, як професор Валевський — людина, яка ще вчора змушувала мене тремтіти біля дошки — невпевнено розмішує цукор у чашці. Фенрір вимостився на підлозі біля дверей, поклавши голову на лапи, але його сірі очі пильно стежили за кожним моїм рухом.

​— Отже... — я порушила тишу. — Муркотун. Це ви. Весь цей час.

Артур підняв погляд. Без окулярів він здавався молодшим і... беззахиснішим.

— Це родове прокляття, — тихо промовив він. Його голос більше не нагадував лід. — Фізика дає відповіді на багато питань, але вона безсила проти того, що стається, коли сонце сідає за горизонт. Фенрір — мій охоронець. Він допомагає мені зберігати таємницю і... не дати мені стати остаточно котом.

​Я згадала, як розповідала «коту» про те, що професор — сухар. Щоки обпекло соромом.

— Ви все чули, — прошепотіла я. — Про «робота-пилососа»... про те, що у вас серце — абсолютний нуль...

— І про те, що я «симпатичний сухарь», — додав Артур, і на його губах вперше з'явилася легка, майже непомітна посмішка. — Це було... пізнавально, Ліліє.

​Артур ( професор) : 

​Я відчував, як Фенрір ментально насміхається з мене. «Ну що, професоре, квантова заплутаність у дії?» — передав він мені образ задоволеного вовка.

Але мені було не до сміху. Вперше за довгі роки я сидів перед кимось не як викладач у футлярі, а як людина. І цією людиною була дівчина, яка намагалася викупати мене в шампуні від бліх.

​— Чому ви не пішли? — запитав я, дивлячись на її руки, що обіймали чашку. — Ви могли б висміяти мене на весь університет.

Лілія подивилася на мене, і в її очах не було глузування. Тільки цікавість і щось тепле, від чого мій внутрішній кіт хотів негайно почати мурчати.

— Тому що Муркотун — мій друг, — відповіла вона. — А ви... ви просто дуже самотній фізик, якому потрібен хтось, хто не боїться вашого «шипіння».

​Я відчув, як бар'єри, які я будував роками, починають руйнуватися. Це було нелогічно. Це було не науково. Але це було... правильно.

​Фенрір ( захисник) : 

​Я підвів голову. Їхні серця стукали в унісон, створюючи ритм, який мені подобався. Але ніч ще не закінчилася.

— Артуре, — подав я голос, змусивши Лілію здригнутися. — Прокляття не зникне від какао. Щоб розірвати коло, потрібна не лише правда, а й дія.

​Я встав, перетворюючись на високого чоловіка в темному пальті.

— Ліліє, ви хотіли приручити професора? — я підійшов до вікна. — Тепер ви знаєте його слабкість. Але пам'ятайте: якщо ви приймете його таким, ви станете частиною нашого світу. Світу, де вовки ходять вулицями, а професори сплять на підвіконнях. Ви готові до такої фізики?

Лілія : 

​Я глянула на Артура. Він чекав на мою відповідь, затамувавши подих.

— Я ніколи не любила прості задачі, — сказала я, простягаючи руку і торкаючись його долоні. — І, здається, мені все ще потрібно підтягнути знання про... тяжіння.

​Артур накрив мою руку своєю. Подряпини на його зап'ясті майже загоїлися, але зв'язок між нами став міцнішим за будь-який сталевий дріт.

​Раптом він нахилився ближче, і на мить мені здалося, що він знову зашипить. Але замість цього він прошепотів:

— Завтра о восьмій ранку. І не запізнюйтеся, Ліліє. Бо Фенрір не буде таким терплячим, як я в образі кота.

​Я засміялася. Це була найдивніша ніч у моєму житті. Але знаючи, що за моєю спиною стоїть могутній вовк, а поруч — професор-кіт, я вперше відчула себе в абсолютній безпеці.