Розділ 10

Лілія : 

​Я розставила в ванній кімнаті все необхідне: дитячий шампунь, величезний махровий рушник і — для особливого ефекту — гумові рукавички до ліктів.

— Муркотунчику! — покликала я солодким, майже цукерковим голосом. — Ходи до матусі! Треба змити з тебе весь цей університетський пил!

​Кіт, який щойно з’явився в квартирі (явно через вікно, бо двері були зачинені), сидів під столом. Його очі світилися в темряві, як два аварійні ліхтарі. Він не просто боявся. Він був ображений на молекулярному рівні.

​Раптом у двері знову постукали. Цього разу не впевнено, а якось... хаотично. На порозі стояв професор Валевський. Справжній. У своєму костюмі, але без краватки, і з дивно розпатланим волоссям. Позаду нього, як грізна тінь, височів Фенрір.

​Артур ( професор) 

​— Лебюк! — вигукнув я, ледь переводячи подих. — Я... я забув у вас свої ключі! І смартфон! І... взагалі, я прийшов сказати, що купання котів — це вкрай небезпечна процедура, яка порушує їхній психічний гомеостаз!

​Я бачив через її плече ванну. Чув, як тече вода. Мій внутрішній кіт почав істерично дряпати мою підсвідомість.

— Професоре? — Лілія підняла брову, поправляючи гумову рукавичку. — Ви прийшли рятувати кота від бліх? Як це благородно. А Фенрір що тут робить? Теж хоче помитися?

​Фенрір стояв поруч і стримував регіт.

— Я тут для страховки, — прогарчав вовк-захисник. — Бо дехто боїться води більше, ніж квантової сингулярності.

​Муркотун : 

​Я стояв під столом і дивився на свої людські ноги в коридорі та на свої котячі лапи тут, під меблями. Це було неможливо. Я ледве тримав ілюзію «Муркотуна», поки сам стояв на порозі в тілі професора.

​«Артуре, відпускай ілюзію кота», — почув я голос Фенріра в голові. — «Вона зараз зайде в кімнату, і ти зникнеш під столом. Заходь у квартиру як людина, інакше вона тебе втопить у тому тазу!»

​Я зробив крок через поріг.

— Ліліє, зупиніть воду, — сказав я максимально професорським тоном. — Я маю вам дещо пояснити... про закони притягнення.

​Лілія : 

​Я вимкнула воду і вийшла в коридор.

— О, професоре, ви нарешті вирішили поговорити не формулами? — я підійшла до нього впритул. — А де ж Муркотун? Куди він подівся, поки ви заходили?

​Я зазирнула під стіл. Там було порожньо. Лише самотня сіра шерстинка повільно опускалася на килим.

— Знаєте, Артуре, — я подивилася прямо в його очі, — у мого кота і у вас однакова звичка: ви обидва намагаєтеся втекти, коли стає занадто «гаряче».

​Фенрір зачинив за собою двері й клацнув замком.

— Ну що, Артуре, — сказав він, схрестивши руки. — Або ти кажеш їй правду, або я сам допомагаю їй з тим шампунем. Повір, я вмию тебе з великим задоволенням.

​Валевський подивився на мене, потім на Фенріра, потім на ванну кімнату.

— Добре, — видихнув він, розстібаючи верхній ґудзик сорочки. — Але якщо ви комусь розкажете, що я люблю, коли мені чухають за вушком... я поставлю вам «незарах» на все життя.