Розділ 5

Лілія : 

​Вечір обіцяв бути спокійним, якби не одна дивна річ. Коли я розбирала сумку, поруч із підручником фізики випав... смартфон. Дорогий, у шкіряному чохлі з гравіюванням «A.V.».

— Ой... це ж телефон Валевського! — я ледь не впустила його. — Як він опинився в моїй сумці? Мабуть, коли я змивала формули на кафедрі, він випадково змахнув його туди.

​Муркотун, який до цього мирно дрімав на дивані, раптом підскочив, наче його вдарило струмом. Він вчепився кігтями в чохол телефону і почав тягнути його на себе, видаючи дивне горлове гарчання.

— Гей, ти чого! Це не іграшка, це річ того злого професора! — я спробувала відібрати телефон, але кіт дивився на мене з такою люттю, ніби я намагалася вкрасти його останню мишу.

​Раптом у двері постукали. Три важкі, впевнені удари. На порозі стояв він — той самий похмурий чоловік з університету. Фенрір.

— Мені потрібна річ професора Валевського, яку ви... випадково привласнили, — промовив він, і його голос змусив шибки у вікнах затремтіти.

​Муркотун: 

​Я — ідіот! Як я міг випустити телефон із лап, коли застрибував у її сумку? Там же все: розклад лекцій, наукові праці й... фото моєї лабораторії! Якщо вона його розблокує, вона побачить повідомлення від Фенріра: «Артуре, ти знову застряг у подобі кота?». Тоді мені кінець.

​Я намагався вигризти телефон із її рук, але в цьому пухнастому тілі я був занадто слабким. Дякувати небу, Фенрір відчув мою паніку через наш зв’язок і прийшов на допомогу.

Я бачив його через щілину в дверях. Фенрір стояв на порозі, заповнюючи собою весь простір. Він виглядав як скеля.

— Віддай йому телефон, дурна дівчино, — подумки благав я, випускаючи пазурі в диванну подушку. — Бо якщо Фенрір розлютиться, він не буде грати в «кота-мишки», як я.

​Фенрір ( захисник ) : 

Ця студентка занадто цікава. Я відчуваю, як її серце калатає від страху, але в її очах горить вогник цікавості. Вона дивиться на мене, потім на кота, який поводиться так, ніби він охороняє державну таємницю.

​— Професор дуже цінує свій телефон, Ліліє, — сказав я, роблячи крок усередину квартири без запрошення. Мій нюх вловлював запах Артура — він був скрізь. На дивані, на килимі, навіть на руках цієї дівчини. — Віддайте його мені, і ми вдамо, що цього інциденту не було.

​Я помітив, як сірий кіт (мій підопічний професор, який зараз виглядав просто жалюгідно) принишк біля її ніг. Я ледь стримав рик невдоволення. Артуре, ти загрався в домашнього улюбленця.

— Чому він сам не прийшов? — раптом запитала Лілія, примруживши очі. — І звідки ви знаєте, де я живу?

​Я посміхнувся, оголивши ікла.

— Професор Валевський бачить усе. Навіть те, що ви робите за зачиненими дверима. А я — той, хто прибирає за ним помилки.

​Лілія : 

​Від слів Фенріра мені стало холодно. «Бачить усе»?

Я глянула на Муркотуна. Кіт відвів погляд і почав старанно вмиватися лапою, але його вуха були повернуті в наш бік. В ту мить мені здалося, що в кімнаті занадто багато таємниць для однієї звичайної студентки.

​Я простягнула телефон Фенріру. Його пальці, холодні як лід, торкнулися моєї руки.

— Дякую, — коротко кинув він. — І порада на майбутнє, Ліліє: не варто обговорювати професора з котом. Стіни мають вуха, а тварини... іноді мають занадто добру пам'ять.

​Він пішов, а я залишилася стояти посеред кімнати. Муркотун раптом застрибнув на стіл і виклично скинув мою ручку на підлогу. Знову цей «професорський» жест!

— Ти щось знаєш, так? — я вказала на нього пальцем. — Муркотун, якщо ти шпигун Валевського, я тебе переселю в гуртожиток!

​Кіт лише презирливо чхнув.