Розділ 3

​Я зайшла в аудиторію, залишаючи за собою такий шлейф лаванди, що студенти на перших рядах почали підозріло чхати.

— Сьогодні я в безпеці, — прошепотіла я собі під ніс, общупуючи порожню кишеню. — Чортів Муркотун! Загнав мою «шпаргальну» лінійку під диван, довелося писати формули прямо на долоні.

​Валевський зайшов рівно зі дзвоником. Він виглядав ще суворішим, ніж зазвичай, а його ніздрі ледь помітно здригнулися, щойно він переступив поріг. Я переможно посміхнулася.

«Ну що, професоре? Лаванда — це твоя криптоніт?» — подумала я.

Але замість того, щоб втекти в інший кінець залу, Валевський підійшов прямо до моєї парти. Він нахилився так низько, що я відчула запах його парфумів — холодний сандал і... легкий відтінок котячої м’яти?

​— Специфічний аромат, Ліліє, — промовив він низьким голосом. — Ви вирішили підпрацьовувати в магазині антимолі? Це не допоможе вам на контрольній. До речі, покажіть ваші руки. Обидві. Долонями догори.

​Я заціпеніла. Звідки він дізнався?!

​Я ледь стримував сміх, дивлячись на її перелякані очі. Вночі, у подобі кота, я бачив, як вона старанно виписувала «Закон Бойля-Маріотта» на своїй лівій долоні.

Мій котячий нюх зараз просто вибухав від цієї лаванди. Жахливий запах. Але як професор, я мав бути непохитним.

​— Отже, формули на шкірі? — я підняв її руку за зап'ястя. — Оригінально. Але фізика — це не татуювання, це розуміння процесів.

Я відчув дивний погляд зі спини. У дверях аудиторії з’явився величезний чоловік у чорному пальті з неймовірно пронизливими сірими очима. Це був мій старий знайомий — Фенрір. Тільки він знав про моє прокляття і завжди з’являвся тоді, коли мій внутрішній звір починав брати гору.

​Фенрір ледь помітно кивнув мені, ніби нагадуючи: «Тримай себе в руках, Артуре. Не випусти пазурі прямо зараз». Його присутність завжди була як крижаний душ для моєї котячої натури.

​Всередині мене зараз відбувається справжня термодинамічна війна.

Як Артур, я хочу поставити їй двійку за списування.

Як Муркотун, я хочу стрибнути їй на голову і вимагати той паштет, який вона сховала в холодильнику на верхній полиці.

​А тут ще й Фенрір прийшов! Цей старий вовк знову дивиться на мене так, ніби я не професор фізики, а маленьке кошеня, яке заплуталося в нитках. Його аура хижака змушує мою шерсть (якої зараз наче немає, але вона є!) ставати дибки.

​— Мяу... тобто, хм, — я прокашлявся, відпускаючи руку Лілії. — Лебюк, після пар зайдете на кафедру. Будете відмивати долоні й писати інший варіант під моїм наглядом. А щодо лаванди... Фенріре, відчини вікно. Тут занадто багато «жіночих хитрощів» і занадто мало кисню.

​Лілія подивилася на Фенріра з острахом, а він лише загадково посміхнувся їй. Здається, мій вовк-охоронець щойно знайшов собі нову розвагу.