Розділ 19. Холодні стоки й перше ім'я

Підземний колектор під занедбаною друкарнею зустрів їх осяжною, майже фізичною темрявою. Повітря тут було не просто вогким — воно пахло столітнім мулом, сіркою, запеченою кров'ю та чимось мертвим, що роками розкладалося в магічних стоках Вищого Суду.

Кроки трійці віддавалися від слизьких, укритих чорним мохом кам'яних склепінь гучним, тривожним луном. Згори, крізь тріщини у важких плитах, капала магічна отрута, залишкова енергія від вибухів у секторі «Нуль».

— Обережно, — стиха мовив Люціан, піднімаючи ліхтар, що тьмяно освітлював шлях. Його поранене плече боліло, а обличчя в жовтому світлі здавалося ще суворішим. — Підземелля під Ратушними вежами — це не просто каналізація. Це кладовище тих, кого Тіньовий Рат утилізував без суду й слідства.

Сесилія йшла посередині, міцно притискаючи до грудей «Реєстр Непризнаних Угод». Вона відчувала, як шкіряна палітурка фоліанта стає дедалі гарячішою, ніби мертві душі, записані на його сторінках, реагували на похмуру атмосферу підземелля. Її карі очі напружено вдивлялися в темні тунелі. Срібні Струни Закону на її зап'ястях тихо вібрували, попереджаючи про загрозу.

— Вони не просто вбивали їх тут, — прошепотіла вона, і її голос тремтів від жаху. — Вони зв'язували їхні душі магічними печатками, щоб вони ніколи не змогли дати свідчення проти Вищого Суду.

Аластор, який замикав ходу, раптом зупинився. Його бурштинові очі спалахнули в пітьмі хижим демонічним вогнем. Він повів плечима й тихо засміявся — звуком, від якого по спині пробігав мороз.

— Мертві ккличуть нас, судде, — оксамитовим голосом сказав Аластор, проводячи пальцями по сріблястому пасмові волосся. — Але поки на нас Потрійний Пакт, жодна примара з цих колекторів не наважиться підійти надто близько.

З темряви бічних тунелів справді почали виринати туманні, викривлені постаті — безформні тіні з палаючими прорізами замість очей. Це були залишкові фантоми тих, чиї угоди були витерті з офіційної історії міста. Вони тягнули до Сесилії свої прозорі, попелясті руки, шепочучи її ім'я.

Люціан звів револьвер, але Сесилія зупинила його руку:

— Ні. Вони не вороги. Вони — мої свідки.

Вона випростала руку вперед, і срібне сяйво її Струн на мить освітило все підземелля. Магія Закону накрила тіні, заспокоюючи їхній біль і розганяючи темряву. Потрійний Пакт між трьома героями спалахнув із новою силою, сплітаючи їхню магію в єдиний непохитний купол.

— Нам сюди, — вказав Люціан на важку залізну решітку в кінці тунелю, за якою піднімалися сходи прямо до приватних підвалів маєтку Голови Верховної Палати Нотаріусів. — Час пред'явити йому першу частину нашого рахунку.Люціан різким рухом вставив заржавілий ключ у важкий замок залізної решітки. Механізм із тугим, болісним скреготом піддався, відчиняючи вузький кам'яний прохід нагору. Від туди вже віяло не сирим мулом колекторів, а дорогим деревом, ладаном та сухою прохолодою приватних підвалів маєтку.

— За мною, — тихо скомандував детектив, першим ступаючи на стрімкі східці й міцніше стискаючи руків'я револьвера.

Сесилія піднялася слідом за ним, притискаючи до грудей «Реєстр Непризнаних Угод». Її Срібні Струни знову злегка забриніли, попереджаючи, що вони перетинають межу особистого захисного поля Голови Палати. Аластор замикав ходу, залишаючи за собою ледь помітні спалахи чорно-багряного полум'я, які миттєво випалювали будь-які сліди їхньої присутності на вогких каменях.

Вони зупинилися перед масивними дубовими дверима, що вели до нижньої галереї маєтку. Звідти, крізь щілини у дереві, долинав тихий, розмірений звук класичної музики та ледь чутне потріскування дров у каміні — повна ілюзія безпеки та спокою, попри те, що за стінами маєтку вже палало все місто.

Аластор повільно нахилився до вуха Сесилії, і на його губах заграла хижа, темна посмішка:

— Ну що, судде, покажемо їм, як насправді горять чужі печатки?Сесилія кивнула. У її карих очах спалахнув холодний, непохитний вогонь. Вона відчувала, як крізь Потрійний Пакт плететься спільна сила: гострий розум і непохитність Люціана, древній демонічний вогонь Аластора та її власний святий обов'язок Відплати й Закону.

Люціан обережно натиснув на латунну ручку. Двері відкрилися без єдиного скрипу.

Вони опинилися у розкішній, затишній галереї з високими стелями, вкритими золоченим ліпленням. На стінах у важких багетах висіли портрети діячів Вищого Суду, але повітря тут було важким, тиснучим — захисні магічні печатки Голови Палати просочували кожну цеглину цього будинку.

У кінці довгого коридору, за двостулковими скляними дверима, проглядалося кабінетне сяйво каміна. За масивним різьбленим столом із червоного дерева сидів чоловік у чорному судейському мантії із золотим шитвом. Він спокійно перегортав папери, запиваючи їх з кришталевого келиха, ніби нічого у місті не відбувалося.

— Він навіть не підозрює, — тихо мовив Люціан, зробивши перший безшумний крок по м'якому килиму.

— Підозрює, — раптом вимовив Аластор, заблокувавши рукою вихід за їхніми спинами. — Але він надто пихатий, щоб повірити, що ми пройдемо крізь його Нотаріусів.

У той самий момент чоловік за столом повільно опустив кришталевий келих на дерево і, не повертаючи голови, промовив гучним, сталевим голосом:

— Ви запізнилися на аудієнцію, панове втікачі. Я вже склав ваш останній протокол.

За його спиною з тіней каміна почали виходити три високі постаті у багряних мантіях — особиста варта Голови Палати, готова до останнього бою...Сесилія виступила крок уперед, міцніше притискаючи до грудей «Реєстр Непризнаних Угод», від якого пішло потужне, сріблясте сяйво, розганяючи темряву палацу.

— Твої протоколи більше нічого не варті, — її голос звучав холодно, спокійно й владно, перекриваючи класичну музику. — Закон, який ти переписав під себе, сьогодні розсиплеться на попіл.