Розділ 12. Вівтар срібних тіней

Важкі залізні ворота з гучним металевим брязкотом розпахнулися, пропускаючи втікачів на заснежене, вимощене тріснутою бруківкою подвір'я обителі. Холодне портове повітря тут здавалося абсолютно іншим — густішим, насиченим давнім озоном, сирістю річки та тонким, ледь помітним запахом ладану й згорілого воску, що століттями в'їдався в сірі кам'яні стіни каплиці святого Миколая.

Люціан першим заскочив за лінію огорожі й миттєво розвернувся, навалившись усім тілом на одну зі стулок воріт. Його шкіряний плащ був наскрізь мокрим від нічного дощу, а з пораненого плеча крізь розірвану тканину височувалася гаряча темна кров. М'язи обличчя напружилися, але погляд залишався гострим, як лезо, — поглядом людини, яка бачила надто багато бруду в цьому місті й не збиралася поступатися жодним кроком.

— Аласторе, допоможи із засувом! Сесиліє, бігом до головного входу! — рявкнув Люціан, оцінюючи відстань до переслідувачів.

За межами огорожі туман згущувався, перетворюючись на щільну стіну з темряви. Інквізитори Вищого Суду не бігли — вони наступали повільно, ритмічно, мов сама неминучість. З-під їхніх білосніжних мантій, вкритих прадавніми рунами, виривалися сліпучі спалахи чистого, караючого Закону. Цей магічний вогонь із тріском випалював мокру бруківку, залишаючи на ній димучі чорні вирви. Центральний Інквізитор підняв масивну кістяну палицю, і повітря перед воротами почало скручуватися у багряно-золоту спіраль.

Аластор, важко кульгаючи та притискаючи тремтячу долоню до пробитої грудини, підхопив заіржавілий залізний засув. Його дихання було хрипким, переривчастим, а з кута рота струменіла чорна отруєна кров. Проте в його бурштинових очах на секунду знову спалахнув той самий жорстокий, величний вогонь колишнього Володаря Арени. Він без вагань провів лезом стилета по своїй долоні й окропив метал власною демонічною кров'ю.

— Закрийся, брамо, від погляду Вищого Суду... — видихнув він прадавнє закляття розриву контрактів.

Засув із гучним тріском став на місце. Уздовж металевих прутів огорожі спалахнула смуга багряного полум'я, яка намертво спекла залізо, створюючи тимчасовий бар'єр проти судейської магії.

У цей час Сесилія вже збігала високими, напівзруйнованими кам'яними сходами до масивних дубових дверей каплиці. Її груди важко здіймалися, а срібні Струни Закону на зап'ястях пульсували дедалі слабше, погрожуючи згаснути від повного магічного виснаження. Дівчина приклала обидві тремтячі долоні до прадавнього різьблення на мокрому дереві.

— Камінь відгукується... — прошепотіла вона, заплющивши очі.

Під шаром старої деревини вона відчула глибоке, потужне пульсування срібних жил, які проходили глибоко під землею портової зони. Сесилія повільно розплющила очі: у її карому погляді все ще горів той самий хижий, холодний вогонь демониці, яка вирішила особисто вершити справедливості.

— Люціане, тут справді є захисний бар'єр! Прадавні печатки все ще живі!

Люціан підхопив виснаженого Аластора під руку, не даючи йому впасти на мокрий камінь, і з зусиллями витягнув його сходами вгору. Вони втрьох заскочили всередину каплиці, і Люціан з силою зачинив дубові двері за згорілим засувом, заблокувавши їх масивним залізним брусом.

За їхніми спинами пролунав перший нищівний удар — Інквізитори випробували міцність зовнішньої брами.

Усередині каплиці панувала важка, священна напівтемрява. Високі вітражні вікна були частково вибиті вітром, і крізь них заливалося бліде, хворобливе місячне світло. Воно вихоплювало з темряви похилені дерев'яні лави, вкриті товстим шаром пилу, старовинний вівтар із білого мармуру та величну статую святого з простягнутими руками, оповиту павутинням.

Але найголовніше ховалося прямо перед вівтарем: у кам'яній підлозі виднівся масивний залізний люк із вигравіруваним зображенням срібного ромба — символу Непорушного Закону.

— Це вхід до нижніх крипт, — мовив Люціан, дістаючи з внутрішньої кишені плаща останню коробку з освяченими набоями й швидкими, виробленими роками рухами перезаряджаючи свій важкий револьвер. — Саме там розташоване замикаюче коло срібних жил. Якщо ми спустимося туди, їхня пряма телепортація буде заблокована повністю.

Аластор знесилено опустився на найближчу дерев'яну лаву. Його обличчя набуло смертельного, сіруватого відтінку, а вени на шиї та скронях здулися чорними, отруйними нитками. Він важко дихав, намагаючись утримати свідомість.

— Ми лише відстрочили розплату, детектив... — хрипко мовив колишній Гросмейстер, дивлячись на Люціана своїми палаючими бурштиновими очами. — Інквізитори розібрують цей купол за тридцять хвилин. Вони не зупиняться, поки не отримають мою душу або... поки ми не знищимо їхнього Провідника, який утримує резонанс.

Сесилія підійшла до Аластора й повільно присіла поруч на коліна. Її пальці обережно торкнулися його блідої, холодної щоки. Її карі очі уважно вивчали його змучене обличчя. Попри весь біль, образу та кров, що розділяли їх після подій на Арені, зараз у її серці заново спалахував той нерозривний зв'язок, який колись сплів їхні долі. Вона відчувала, як його джерело розпадається, і це відгукувалося пекучим болем у її власному тілі.

Вона повернула голову до Люціана, і в її карих очах спалахнула холодна, рішуча сталь:

— Якщо ми спустимося в крипти, ми зможемо використати підземний срібний резонанс. Я спробую провести ритуал очищення й випалити отруту Тіньового Пакту з його магічних каналів. Але для цього потрібен час. І нам знадобиться сила усіх трьох.

Люціан зупинився біля мармурового вівтаря. Його погляд залишався непохитним, суворим і гострим — поглядом людини, яка вже давно зробила свій вибір у цій війні й не збиралася відступати ні на крок.

— Чим швидше ми почнемо, тим більше шансів вижити, — відрубав Люціан, нахиляючись і схоплюючись пальцями за масивне залізне кільце кам'яного люка. М'язи на його спині напружилися, і з важким скрипом кам'яна плита піддалася, відкриваючи темний, крутий спуск у глибину підземелля, звідки віяло чистим срібним холодом.