Розділ 10. Кров на дикому камені

Ультразвуковий виск Першої Гончої Рату розірвав тісний, закритий простір підземного бункера з такою силою, що людське вухо сприймало його не як звук, а як суцільний, випалюючий біль. Стелі з важкого дикого каменю й дубові балочні перекриття здригнулися, випустивши густу хмару давнього пилу, що лавиною осипалася на плащ детектива, на тремтячі плечі Сесілії та на згасаюче вугілля каміна.

Гонча, виткана з первісної темряви та вкрита гострими, мов бритви, кістяними наростами, не просто зробила стрибок — вона розітнула повітря, залишаючи за собою слід із багряного, отруйного інею. Вона мітила прямо в незахищене горло Аластора, зголодніла за його отруєною демонічною кров'ю.

— Не торкнешся! — закричала Сесилія.

Її голос перекрив гуркіт каменю. З її зап'ясть вирвалася не одна, а ціла сітка зі Струн Закону. Срібні ниті, насичені її власним життєвим імпульсом, утворили в повітрі палаючу, мерехтливу павутину. На частку секунди Гонча врізалася в цей бар'єр, і підземну залу осяяв сліпучий, вибуховий спалах. Потвора засичала, її кістяні лапи почали плавитися й димитися від контакту зі сріблом, але натиск був надто потужним. Вага й пекельна сила Гончої потиснули Сесилію назад, змушуючи її підбори ковзати по кам'яній підлозі.

— Детективе, зараз! — гукнула вона, намагаючись утримати сітку, хоча від нелюдської напруги з її носа потекла тонка цівка темно-червоної крові.

Детектив реагував без жодного вагання чи сумніву. Він скоротив дистанцію за один стрімкий крок, розвертаючи корпус і роблячи вистріл майже впритул — у ту частину потвори, де три її покручені голови зросталися у суцільний кістяний панцир.

Гримнув постріл. Гучний хлопок відбився від бетонних стін підземелля. Магічний набій, загартований у свяченій воді та розплавленому сріблі, пробив кістяну броню. З рани Гончої вирвався не потік крові, а фонтан чорного, згущеного пилу, який із сичанням розливався по підлозі, залишаючи глибокі пропалини на дубовому столі та руйнуючи старовинні карти.

Потвора дико заверещала й відкинула Сесілію ударом довгого, покрученого хвоста. Дівчина відлетіла до стіни, боляче вдарившись плечем об кам'яну кладку, але утримувала Струни Закону до останньої секунди.

Аластор, незважаючи на дикий біль у виснажених магічних каналах, вихопив із-за халява свого розірваного сапога короткий ритуальний стилет. Його бурштинові очі на секунду спалахнули давнім, жорстоким вогнем Гросмейстера. Він зробив ривок знизу вгору, заганяючи лезо прямо в єдине незахищене око середньої голови Гончої.

— Це вам за кайдани, падлюки... — прочавив Аластор, із силою провертаючи лезо всередині кістяної черепної коробки.

Потвора забилася у судомах, її тіло почало розпадатися на пласти чорного туману, які з шелестом розсипалися по бункеру й згасали у вогкому повітрі.

Проте передишка тривала лише декілька секунд.

Чорний туман, що розливався з-під дверного засува, став густішим і важчим. З нього почали матеріалізуватися нові постаті — не одна, а три менші Гончі, що оточували героїв півколом, відрізаючи вихід до залізних сходів.

Детектив важко дихав, його рука зі зброєю не тремтіла, але він розумів: боєприпасів із чистого срібла залишилося лише на два постріли, а магічні сили Сесілії та Аластора були на межі виснаження.

— Вони висмоктують повітря з цієї кімнати, — мовив детектив, закриваючи собою Сесілію й не зводячи очей із червоних вогнів у тумані. — Якщо ми залишимося тут, ми просто задихнемося від пекельного озону раніше, ніж вони перейдуть у наступ.

— У них немає фізичної форми за межами цього туману, — Аластор спирався на край масивного столу, витираючи чорну густу кров із власного підборіддя. — Якщо ми знищимо Джерело — те Дзеркало, крізь яке Тіньовий Рат транслює свою ауру у цей бункер, туман розвіється сам.

— Де воно? — Сесилія звела голову, її срібний погляд гарячково сканував темноту.

— Під засувом дверей, — вказав Аластор стилетом на залізний люк згори. — Вони прикріпили Печать Рату з того боку, поки ми були зайняті першою істотою.

— Тоді ми зробимо те, чого вони від нас не чекають, — мовив детектив, витягуючи зі свого пояса останню гранату зі срібним дробом та есенцією полину. — Ми не будемо захищатися. Ми підемо на прорив прямо крізь них.

Сесилія подивилася на нього, відчуваючи, як усередині неї спалахує дика, невгамовна гордість за цього смертного чоловіка, який не боявся пекельних володарів. Вона ступила поруч із ним, подаючи руку Аластору:

— Союз Трьох укладено не для поразки. Покажемо їм, що наш Закон сильніший за їхні давні кайдани!

Аластор посміхнувся своєю давньою, зверхньою посмішкою й схопив її за руку. Детектив висмикнув чеку з гранати й з усієї сили кинув її прямо в центр чорного туману, який перекривав шлях до виходу...Срібна граната розірвалася у повітрі з осліплим, вибуховим спалахом. Гуркіт заклав вуха, а хвиля гарячого повітря й розпеченого срібного дробу пронеслася по всьому бункеру, випалюючи чорний туман і перетворюючи три менші Гончі на купу сірого попелу.

— На вихід! За мною! — закричав детектив, не гаючи ні секунди. Він першим підскочив до залізних сходів, що вели вгору до люка.

Аластор, спираючись на плече Сесілії, важко дихав, але допомагав собі залишками магії, відштовхуючи залишки тіней. Сесилія змахнула руками, спрямовуючи останній потужний імпульс срібного Закону прямо в залізний засув люка, де ховалася Печать Тіньового Рату.

З гучним тріском іскри розлетілися в усі боки. Прадавня печать лопнула, не витримавши спільної сили трійці.

Детектив штовхнув кришку люка, і в бункер хлинуло холодне повітря нічної вулиці разом із краплями дощу. Першим на поверхню вискочив детектив, тримаючи зброю наготові для прикриття, потім Сесилія витягла Аластора, і вони обидва вибралися з підземної пастки на мокру бруківку промзони, за секунду до того, як за спиною остаточно обвалилася частина бетонного склепіння.

Вони вистояли в першому серйозному бою підземної облоги, але нічне місто вже готувало для них нові випробування...