Розділ 7. Ціна зламаної клятви

Аластор зупинився. Його руку з чорним кинджалом призупинила не зброя детектива й не срібне сяйво Сесілії. Його зупинив сам погляд дівчини — розгублений, сповнений болю й перших тріщин у запечатаній пам'яті.

— Ти вважаєш мене монстром, Сесиліє? — тихо, майже згасаючим голосом мовив Аластор. Його бурштинові очі потьмяніли, поступившись місцем глибокій, бездонній печалі. — Ти гадаєш, я добровільно став Катом цієї Арени? Що я зажадав крові та влади з власної примхи?

— А як інакше? — вигукнула Сесилія, випроставши руки зі Струнами Закону. — Ти сам вибрав цей шлях! Ти відвернувся від усього, що ми мали!

Аластор гірко, тихо засміявся. Звук цього сміху змусив мармурову підлогу під їхніми ногами затремтіти, а з рота демона вирвався струмінь чорного попелу.

— Я не вибирав, — прошепотів він. — Я КУПИВ ТВОЄ ЖИТТЯ.

Ці слова пролунали в залі, наче вибух. Детектив, який уже готовий був зробити вирішальний постріл, здригнувся й на мить затримав палець на спусковому гачку.

— Про що ти... про що ти говориш? — голос Сесілії затремтів. Усередині її скроней знову спалахнув дикий, пекучий біль.

Аластор підніс ліву руку до власного горла. Його пальці занурилися під шкіру, і з гучним, кришталевим тріском він вирвав із власної грудної клітки невеликий, палаючий темним вогнем кристалом. Це було Сферичне Дзеркало Пам'яті.

— Подивись на справжній фінал нашого минулого, — мовив Аластор і кинув кристал під ноги Сесілії.

Кристал із дзвоном розпався на тисячі уламків, і з них вирвався стовп сліпучого, темно-багряного світла. Простір довкола оперної зали розчинився, і героїв огорнуло нове, глибоке спогад-видіння...

...Це була ніч Великого Суду Пекла століття тому.

Молода Сесилія лежала на крижаному вівтарі зі зламаними магічними крилами. Її душа згасала — вона була отруєна прокляттям Вищих Демонів за те, що намагалася створити власний Закон. Навколо вівтаря стояли три темні постаті в чорних мантіях без облич — Тіньовий Рат Пекла.

— Її душа буде розірвана на попіл, — прогримів відлунням голос одного з Тіньових Владик. — Вона порушила древній Пакт.

У цей момент до вівтаря впав молодий Аластор. Його тіло було стікало кров'ю, але в очах палало божевільне кохання та відчай.

— Я заберу її кару! — закричав юний Аластор, стаючи на коліна перед Тіньовим Ратом. — Віддайте її душу мені! Заберіть моє серце, заберіть мою свободу, перетворіть мене на Аватар цієї Арени! Нехай вона живе серед людей, нехай забуде про мене, нехай забуде цей біль... Але дайте їй жити!

Найвищий Демон нахилився до нього, витягуючи з його грудей палаючу суть:

— Угода укладена. Ты будеш правити Ареною й збирати душі для Рату. Але якщо вона колись згадає тебе й відкине — ти перетворишся на вічний попіл цієї Арени...

Видіння згасло з тріском, перетворившись на сірий дим.

Сесилія стояла непорушно. З її очей повільно котилися сльози, залишаючи гарячі сліди на блідих щоках. Уся її картина світу, уся її ворожнеча й ненависть до Організатора розпалися на шматки за одну секунду.

Він не зраджував її. Він віддав свою душу й власну людськість, аби вона могла дихати й жити в людському світі.

— Аластор... — прошепотіла вона, розтискаючи кулаки. Срібні Струни Закону згасли. — Боже мій... Що ти зробив...

— Я зробив те, що мав зробити той, хто кохає більше за власне життя, — тихо мовив Аластор. Його тіло починало повільно димитися — переплетені руни на його шкірі завели сумну, кришталеву мелодію. — Але угода була жорстокою. Я сподівався, що коли ти потрапиш у Гру, твоя магія прокинеться, і ти вибереш мене знову... І тоді прокляття Рату спаде з мене.

Детектив повільно опустив зброю. Його обличчя було похмурим. Вчинок цього демона... був надто схожий на те, що зробив би він сам заради порятунку коханої людини.

— Але ти не вибереш мене, так? — Аластор подивився на Сесілію, а потім на детектива. — Твоє серце вже не належить минулому. Ти пустила у свою душу цього смертного.

— Аласторе, чекай! — Сесилія зробила крок до нього, простягаючи руки. — Ми можемо зламати угоду! Ми знайдемо Тіньовий Рат! Мого Закону вистачить, щоб переписати твій Пакт!

— Пізно, моє кохання... — Аластор сумно посміхнувся, і з його очей потекли багряні сльози. — Правила Арени незворотні. Оскільки ти повернула пам'ять, але не повернулася до мене, Тіньовий Рат вже прокинувся.

У цей момент високі вікна оперної зали з тріском розпалися на тисячі кришталевих уламків!

За ними, у багряному потойбічному небі, відкрилося гігантське чорне око Тіньового Рату. Зі стелі зала почали спускатися масивні чорні щупальця прадавньої магії, що обволікали постать Аластора й усю Арену.

«УГОДУ ПОРУШЕНО!» — прогримів голос, від якого мармурова підлога почала розпадатися на пил. — «АВАТАР АРЕНИ ПІДЛЯГАЄ ЗНИЩЕННЮ! А ДУША СЕСІЛІЇ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДО ПЕКЛА!»

Аластор вихопив свій кинджал і одним розмахом розсік повітря перед Сесилією та детективом, утворюючи тимчасовий портал назад у реальний світ людей.

— БІЖІТЬ! — закричав Аластор, закриваючи їх собою від щупалець Тіньового Рату. — Біжіть у свій світ! Детективе, бережи її! Це мій останній наказ як Організатора цієї Гри!

— АЛАСТОР, НІ! Я НЕ ЛИШУ ТЕБЕ ТУТ! — закричала Сесилія, але детектив міцно вхопив її за талію й з усієї сили потягнув у портал...