Розділ 6. Згадай мене, моє кохання

Організатор повільно стиснув рукоять чорного кинджала, але не зробив удару. Його бурштинові очі, сповнені невимовного болю й давньої туги, зупинилися на обличчі Сесілії. Повітря в мармуровій залі застигло, насичене тишею, яка була важчою за будь-який грім.

— Ти дійсно не пам'ятаєш... — прошепотів він, і в його оксамитовому голосі вперше пробриніла тріщина розпачу. — Ти дивишся на мене як на чужинця. Як на монстра, який викрав тебе з твого нового, дрібного життя.

Сесилія міцно стиснула кулаки, відчуваючи, як під шкірою гарячково пульсують Струни Закону. Вона намагалася намацати в пам'яті хоч якусь зачіпку, але перед очима була лише глуха, темна стіна.

— Про що ти говориш? — її голос звучав твердо, але всередині зародилося дивне, тривожне відчуття. — Я бачу тебе вперше.

— БРЕХНЯ! — гримнув Організатор, і від його вигуку кришталеві свічники під стелею забряжчали. — Це все через те пекельне закляття Забуття, яке ти сама на себе наклала сторіччя тому! Ти хотіла втекти від болю, ти хотіла переписати свою суть, але ти не мала права викреслювати МЕНЕ!

Детектив, прикутий вогняними ланцюгами до мармурової колони, важко дихав, намагаючись намацати срібний клинок за халявою чобота. Його погляд перебігав від Організатора до Сесілії. Він бачив, як дівчина здригнулася, і це змусило його серце стиснутися від передчуття якоїсь страшної таємниці.

Організатор зробив декілька повільних кроків до Сесілії. Він опустив кинджал і простягнув до неї вільну долоню. На його бездоганній шкірі повільно проявився давній, палаючий золотом шрам у формі переплетених рун.

— Подивися сюди, Сесиліє, — лагідно, майже благально мовив він. — Згадай Аластора. Згадай той час, коли ми не були ворогами. Коли ми були просто хлопцем і дівчиною, які кохали одне одного більше за саме життя...

У цей момент у голові Сесілії щось боляче клацнуло. Раптовий спалах спогадів пропік її розум, мов розжарена голка. Перед очима розлилося видіння з далекого минулого:

Засніжений сад старовинного замку... Темні вежі під нічним небом... І він — ще молодий юнак із тим самим сріблястим волоссям, який обіймав її за плечі, ховаючи від морозного вітру. Вони сміялися, будували плани, мріяли створити власний світ, де демонічні закони не мали б над ними влади. Він називав її своєю королевою, а вона віддала йому своє перше, найчистіше кохання...

— Аластор... — вирвалося з вуст Сесілії перш, ніж вона встигла усвідомити це ім'я.

— ТАК! — в очах Організатора спалахнуло сліпуче щастя, ніби він чекав цього слова цілу вічність. — Ти згадала! Ти пам'ятаєш нас!

— Я... я пам'ятаю, — Сесилія зробила крок назад, її дихання збилося. Спогади наливалися гіркотою. — Але я пам'ятаю й те, ЧОМУ ми розійшлися. Я пам'ятаю, на що ти перетворився, Аласторе.

Твар Аластора на мить викривилася від болю:

— Ми були молоді й беззахисні! Нас зрадили власні роди! Щоб урятувати тебе, щоб отримати силу й захистити наше майбутнє, я мусив прийняти титул Гросмейстера Арени! Я мусив стати жорстоким! А ти... ти не змогла цього прийняти. Ти пішла, стерши собі пам'ять, аби не відчувати цього болю!

— Ти вибрав владу й кров, Аласторе! — вигукнула Сесилія, і в її очах знову спалахнули Струни Закону. — Ти перетворився на монстра, який вимірює кохання кількістю вбитих душ та створеними пастками! Ти думав, що якщо затягнеш мене в цю Гру, я знову покохаю тебе?!

— Я чекав тебе століттями! — заричав Аластор, і його оксамитовий голос змінився на гучний демонський клич. — Я жив лише думкою про той день, коли ти повернешся! Я створив цей вимір як храм нашого кохання! І я не дозволю цьому смертному хробакові забрати тебе в мене зараз!

Він різко розвернувся до прикованого детектива й підніс чорний кинджал.

— Він дивиться на тебе так само, як колись дивився я! — просичав Аластор, і в його очах вирували божевільні ревнощі. — Я бачу, як ти захищаєш його! Але він помре прямо зараз, і після цього ти зрозумієш, що твій дім — тільки зі мною!

— АЛАСТОР, НІ! — закричала Сесилія.

— Зачекай... — раптово пролунав спокійний, але металевий голос детектива.

Детектив звелів голову. Поранене плече стікало кров'ю, але його очі палали такою холодною й непохитною рішучістю, яка змусила навіть Аластора на секунду завагатися.

— Ти кажеш, що кохав її? — детектив дивився прямо в бурштинові очі демона. — Ні. Ти кохаєш лише свої спогади й власне его. Якби ти справді її кохав, ти б знав: Сесилія ніколи не стане чиєюсь іграшкою чи трофеєм на Арені. Вона сама обирає свій шлях.

З цими словами детектив з силою стиснув руку у кривавий кулак. Намотаний на його зап'ястя срібний ланцюг зі священним амулетом спалахнув сліпучим білим вогнем. Детектив навмисно дозволив пекельним ланцюгам пропалити його шкіру, щоб розігріти срібло й викликати магічний вибух.

З гучним, тріскучим дзвоном вогняні окови Аластора розпалися на тисячі іскор!

Детектив миттєво впав на мармурову підлогу, перекотився через плече й, не зважаючи на дикий біль у тілі, вихопив зброю, наводячи її прямо в серце Організатора.

— А тепер, Гросмейстере, — прочавив детектив, підводячись на ноги поруч із Сесілією, — давай перевіримо, чи витримає твоє давнє кохання справжній Закон!

Сесилія подивилася на детектива, відчуваючи, як усередині неї остаточно руйнуються тіні минулого. Вона випростала руки, і Струни Закону охопили їх обох сліпучим срібним щитом.

— Пробач мені, Аласторе, — тихо мовила вона, дивлячись на свого колишнього обраного. — Те дівча з минулого померло того дня, коли ти вибрав Пекло. А сьогодні... діє мій власний Закон!