Розділ 5. Музика отруйного серця

Кам'яні сходи, що вели вниз, здавалися нескінченними. Кожен крок відбивався гучним, лунким відлунням, яке губилося в пітьмі. Звуки органу ставали все виразнішими, заповнюючи простір важкими, оксамитовими акордами. Ця мелодія не була агресивною — вона дихала тугою, давньою пристрастю та темною, отруйною ніжністю, від якої стискалося серце.

Сесилія та детектив повільно сходили все нижче, тримаючи зброю й магію напоготові. Повітря більше не пекло й не морозило — воно стало дивно м'яким, просякнутим ароматом нічних лілій, сухого воску та гіркого какао.

Сходи закінчилися перед величезними двостулковими дверима з чорного дерева, прикрашеними вишуканою золотою різьбою. Як тільки герои наблизилися, двері безшумно розчинилися всередину, запрошуючи їх до Головної Зали.

Це була не кривава арена й не пекельна катівня.

Перед ними відкрилася колосальна за розмірами зала, що нагадувала величний оперний театр або бальну залу старовинного замку. Під стелею ширяли сотні кришталевих свічників із м'яким золотавим вогнем. Підлога була вистелена темним мармуром, у якому відбивалося світло, а вздовж стін тягнулися високі вікна, за якими замість вулиць міста вирував багряний потойбічний простір.

У центрі зали, за розкішним старовинним органом із визолоченими трубами, сидів чоловік.

Він був одягнений у бездоганний чорний смокінг з ізумрудним оксамитовим жилетом. Його сріблясте волосся було акуратно зачесане назад, а постать випромінювала аристократичну велич і спокій. Чоловік повільно дограв фінальний акорд, і глибокий звук органу поступово згас у високих склепіннях.

Він повільно підвівся з залізобетонного ослону й розвернувся до гостей. На його обличчі не було ані маски, ані демонічних рогів — лише ідеальні, наче виточені з мармуру риси обличчя та очі, що палали глибоким, густим бурштиновим світлом.

— Ти нарешті прийшла, Сесиліє, — його голос звучав дивовижно оксамитово, заколисуюче й ніжно, ніби вони зустрілися на приватному вечорі, а не в центрі смертельної пастки.

Детектив миттєво зробив крок уперед, закриваючи собою дівчину й навівши зброю точно в груди чоловіка.

— Не роби зайвих рухів, Організаторе, — сухо мовив детектив. — Гра закінчена. Ти відпустиш людей і закриєш цей вимір, або я зажену срібло в твоє серце.

Чоловік навіть не глянув на зброю детектива. Його бурштинові очі були повністю прикуті лише до Сесілії. На його губах з'явилася сумна, ледь помітна посмішка.

— Як це банально, мисливче... Ти думаєш смертними категоріями: "пастка", "вбивство", "порятунок". Ти дивишся на це місце й бачиш розсадник жаху, бо твій вузький розум не здатний осягнути задуму.

— Тоді поясни свій задум, — мовила Сесилія, виступаючи з-за спини детектива. Вона відчувала, як від цієї істоти віє невиданою, прадавньою силою, але в його погляді не було бажання її знищити. — Навіщо ти створив цю Гру? Навіщо викрадав людей і затягував нас сюди?

Чоловік повільно зробив кілька кроків у її бік. Його хода була безшумною.

— Навіщо? — він тихо засміявся, і в цьому сміху чулася гіркота. — А як ще я міг привернути твою увагу, Сесиліє? Як я міг витягнути тебе з цього сірого, брудного, людського світу, де ти добровільно закувала свою величну демонську суть у кайдани дрібних законів та обмежень?

Сесилія здригнулася:

— Що ти таке кажеш?..

— Я спостерігав за тобою століттями, — прошепотів Організатор, зупинившись за п'ять кроків від неї. У його очах спалахнула така нестримна, фатальна пристрасть, що повітря в залі стало важким. — Я бачив, як ти поневіряєшся між людьми. Я бачив, як ти намагаєшся придушити свою справжню природу. І я створив цю Гру... НЕ для того, щоб вбити тебе. А ДЛЯ ТЕБЕ!

Він широко розвів руки, вказуючи на величну залу:

— Ця Арена, ці випробування, ці розкішні декорації — це мій подарунок! Це єдиний спосіб струсити з тебе людську пилюку, змусити твою магію спалахнути на повну силу! Я знав, що тільки смертельна небезпека змусить тебе розкрити твій справжній Закон! Я хотів, щоб ти відчула смак справжньої влади! Щоб ти згадала, хто ти є насправді!

— Ти божевільний... — тихо мовила Сесилія, роблячи крок назад. — Ти перетворив людські життя на іграшки лише для того, щоб розважити мене?

— Вони — лише пил під нашими ногами! — з палом вигукнув Організатор. — Вони не мають значення! Значення маєш тільки ТИ! Я кохаю тебе, Сесиліє! Кохаю так, як може кохати лише той, хто бачив твою темряву й закохався в кожну її тінь! Я створив цей вимір, щоб ти залишилася тут зі мною. Щоб ми разом правили цією Ареною й творили власні закони!

Детектив відчути, як усередині нього закипає холодна лють. Той факт, що цей прадавній демон дивиться на Сесілію з такою володарською пристрастю, зачіпав якісь глибокі, неочікувані струни в його власній душі.

— Вона ніколи не залишиться з тобою, — відрубав детектив, його палець на спусковому гачку натягнувся до межі. — Вона належить людському світу. І вона не твоя іграшка.

Організатор уперше перевів свій бурштиновий погляд на детектива. У його очах спалахнула нищівна, крижана зневага.

— А ти... — просичав демон. — Дрібний смертний мисливець, який вважає, що може стояти поруч із богинею. Ти — єдина помилка в моєму розрахунку. Вона захищає тебе лише через тимчасове затьмарення. Але я виправлю це прямо зараз.

Організатор клацнув пальцями.

Мармурова підлога під ногами детектива миттєво тріснула, и з глибоких щілин вирвалися важкі залізні ланцюги, просочені пекельним вогнем. Вони з дикою швидкістю обплели руки та ноги детектива, вибиваючи зброю з його рук і приковуючи його до мармурової колони.

— Детективе! — вигукнула Сесилія, роблячи ривок до нього.

Але Організатор виставив руку, і прозорий магічний бар'єр м'яко, але непохитно відштовхнув її назад.

— Не заважай мені, кохана, — лагідно промовив демон, підходячи ближче до прикованого детектива. — Зараз ти побачиш, як крихке це людське створіння. І коли він впаде, ти зрозумієш, що твоє місце — поруч зі мною на цьому троні...