Розділ 3. Лабіринт стогнів та отруйний туман

Вузький тунель, у який вискочили Сесилія та детектив, здавався нескінченним горлом гігантської підземної потвори. Повітря тут було не просто гарячим — воно пекло легені при кожному подиху, віддаючи нудотним солодкуватим запахом гнилі, старого заліза та висушених трав. Стіни з чорного базальту були вологими й липкими на дотик; з них струменіла дивна, густа рідина, що мерехтіла у пітьмі слабким, хворобливим зеленкуватим світлом.

За їхніми спинами з глухим, струснувшим усю землю гуркотом зійшлися масивні кам'яні брили першої зали. Шлях назад було відрізано остаточно.

— Не зупиняйся, — важко дихаючи, промовив детектив. Його ліве плече було наскрізь просякнуте темною кров'ю, але він уперто тримав зброю напоготові, уважно вдивляючись у темряву попереду. — Це місце влаштоване так, щоб позбавити нас сил ще до того, як ми дійдемо до наступної арени.

— Я відчуваю магічний тиск, — Сесилія ішла поруч, не випускаючи з рук сріблястих нитей власної сили. — Повітря отруєне не просто хімією. Це демонічний флегітон — магічний газ, який викличує галюцинації, розганяє серцебиття й змушує розум бачити власні найгірші нічні жахи. Якщо ми продихаємо цим занадто довго, то почнемо кидатися одне на одного.

— Тоді нам треба рухатися швидше, — детектив витягнув із внутрішньої кишені плаща щільну хустку, просочену якоюсь нейтралізуючою есенцією, і простягнув її Сесілії. — Прикрий обличчя. Це трохи затримає вплив отрути.

Сесилія на секунду затримала погляд на його долоні. Навіть поранений, під загрозою смерті, він перш за все думав про її безпеку. Це було настільки нетипово для світу, у якому вона звикла жити серед зрад та демонічних угод, що в грудях розлилося незвичне, тепле почуття, яке вона відчайдушно намагалася придушити.

— А як же ти? — запитала вона, не поспішаючи брати хустку.

— У моєму організмі стільки протидемонічних сироваток і старих заклять, що ця отрута дійде до мого мозку останньою, — сухо відповів він, проте в його очах промайнула ледь помітна м'якість. — Бери, це не обговорюється.

Вона взяла хустку й притиснула її до обличчя. Тканина пахла полином, гірким мигдалем і сухим тютюном — запахом, який відтепер стійко асоціювався у неї із цим чоловіком.

Тунель робив різкий поворот ліворуч, і чим далі вони заходили, тим виразнішим ставав дивний звук, що лунав із глибини. Це був не просто виск чи гуркіт — це був багатоголосий, тихий стогін. Тисячі пошепки вимовлених слів, прохань про допомогу, молитов та прокльонів зливалися в суцільний білий шум, від якого боляче закладало вуха.

— Ти це чуєш? — тихо запитав детектив, зупинившись біля чергового вигину коридору.

— Це душі тих, хто програв у цій Грі раніше, — Сесилія прихилилася до холодної стіни, відчуваючи, як камінь вібрує від людського розпачу. — Вони не померли в звичайному розумінні. Вони стали частиною стін, паливом для цієї Арени. Організатор живиться їхнім страхом, щоб підтримувати існування цього виміру.

Вони вийшли у просторий коридор, стеля якого губилася десь високо вгорі. Усі стіни цього проходу були вкриті дивними, випуклими барельєфами. Придивившись ближче, детектив із жахом зрозумів: це були не кам'яні скульптури. Під тонкою, напівпрозорою плівкою застиглої магії тягнулися сотні людських тіл. Вони поволі ворушилися, простягаючи обтягнуті шкірою руки крізь камінь і намагаючись схопити героїв за одяг.

— Не торкайся стін! — вигукнула Сесилія, вихоплюючи Струни Закону й розсікаючи повітря перед собою. — Якщо вони торкнуться твоєї шкіри, то затягнуть тебе всередину, щоб звільнити місце для себе!

Одна з проклятих душ — тінь жінки з викривленим від болю обличчям — вирвалася зі стіни майже повністю й зi стогоном простягнула пальці до пораненого плеча детектива. Вона мала наміри вчепитися в свіжу кров.

Детектив реагував миттєво: він не став стріляти, аби не витрачати дорогоцінні магічні набої, а різко розвернув корпус і вдарив істоту рукояткою пістолета прямо в чоло. Повітря розірвав кришталевий дзвін — плівка магії під її головою тріснула, і тінь із тихим виском розпалася на сірий попіл.

Проте цей удар збурив решту полонених стіни. Сотні рук одночасно вирвалися з кам'яних товщ, перекриваючи коридор суцільною стіною з чорних, зголоднілих тіней.

— Нам не пробитися силою! — вигукнув детектив, відступаючи на крок назад і прикриваючи Сесілію. — У мене не вистачить боєприпасів, щоб знищити їх усіх!

— Тоді ми змінимо правила! — очі Сесілії знову спалахнули яскравим, сліпучо-срібним сяйвом.

Вона ступила вперед, висунувши обома руками Струни Закону. Її голос пролунав над коридором, наче грім, заглушаючи стогони тисяч проклятих:

— СЛУХАЙТЕ МЕНЕ, ЗАНЕПАЛІ! Я — СЕСИЛІЯ! І Я ВСТАНОВЛЮЮ СВІЙ ЗАКОН У ЦЬОМУ КОРИДОРІ! ВИ БІЛЬШЕ НЕ НАЛЕЖИТЕ ОРГАНИЗАТОРУ! ВАШ БІЛЬ — ЦЕ ВАША ЗБРОЯ!

Срібні ниті її магії розповзлися по стінах, мов блискавки, впиваючись у базальт та проникаючи в кожну прокляту душу, запечатану в камені. Замість того, щоб знищувати їх, Сесилія віддавала їм частину власної демонічної сили, розриваючи пута Організатора.

Стогони й виск раптово стихли. Тіні зупинилися. На секунду в коридорі запанувала мертва тиша. А потім обличчя проклятих душ випрямилися, їхні очі спалахнули тим самим срібним світлом, що й у Сесілії.

Зі страшним тріском стіни коридору почали руйнуватися зсередини. Прокляті душі, отримавши волю та частину магії Сесілії, почали розривати базальтові пута, повертаючи свою силу проти самого лабіринту. Вони вивільняли коридор, розступаючись убік і утворюючи для героїв чистий, безпечний прохід.

Детектив вражено подивився на Сесілію. На її лобі виступали краплі поту, дихання було уривчастим — переписування законів пекельної магії вимагало від неї колосальних зусиль.

— Ти... ти дала їм волю? — тихо запитав він.

— Я дала їм шанс на помсту, — відказала вона, важко спираючись на його плече. — Тепер ця частина Арени належить не Гросмейстеру. Вона належить нам.

Попереду, за розрушеною стіною коридору, відкрився вхід до нової, величезної зали. Звідти віяло крижаним холодом, а в центрі приміщення, на високому залізному троні, чекала постать у довгій чорній мантії з маскою у формі черепа...