Розділ 4. Тіньові ігри

Ранок у міському відділку поліції почався з хаосу.

Детектив Люціан кинув папку з новим звітом на стіл так голосно, що колеги за сусідніми столами здригнулися. На його обличчі застигла виснажена, але вперта гримаса. Смерть Кеннета Вайна офіційно визнали зупинкою серця через перевтому чи слабке здоров'я. Але Люціан знав правду. Серце здорового двадцятичотирирічного хлопця не зупиняється просто так у темному провулку за хвилину після того, як суддя виправдовує його в суді.

— Ти знову з цим носінням навколо справи Вайна? — підійшов до нього напарник, ставлячи чашку кави. — Закрий її, Люціане. Прокуратура вже дала добро, начальник мовчить. Хто ти такий, щоб сперечатися з рішенням суду?

— Судді помиляються, — холодно відповів Люціан, підводячись і беручи свій плащ. — Або діють за власними правилами.

Він вирушив до будівлі міського суду. Йому потрібно було побачити її знову — жінку в чорній мантії, чиї погляди настільки різко змінилися після аварії на мосту.

Тим часом у своєму кабінеті Сесілія спокійно перебирала папери. Вона знала, що детектив не заспокоїться. Люди його типу ніколи не відпускають нитку, якщо відчувають фальш. Але саме це й робило його цікавим. У світі, де кожен намагався купити або продати правосуддя, його сліпа впертість виглядала майже зухвало.

Двері кабінету різко відчинилися без стуку.

Люціан стояв на порозі, дивлячись на неї важким, проникливим поглядом. За вікном знову збиралися хмари, обіцяючи новий дощ.

— Ви любите гучні справи, судде, — тихо сказав Люціан, зачинивши за собою двері й підходячи ближче до її столу. — Але сьогодні вночі з'явився новий список. Ще двоє людей, які уникнули суду за корупцію, раптово опинилися на лікарняних ліжках у критичному стані. І що найцікавіше... на їхніх тілах немає жодних слідів отруєння чи насильства. Тільки дивна випалена мітка на шкірі.

Сесілія повільно відклала ручку, підняла на нього свої глибокі карі очі і злегка посміхнулася — спокійно, впевнено і трохи небезпечно.

— Ви починаєте розслідувати моє життя, детективе? — її голос пролунав тихо, але в тиші кабінету кожне слово лунало чітко, як постріл. — Обережно. Іноді ті, хто занадто близько підходить до прірви, ризикують у неї впасти.

Люціан не відвів погляду. Він нахилився над її столом, скорочуючи відстань між ними до мінімуму:

— Тоді покажи мені цю прірву, судде. Подивимося, хто з нас згорить першим.