Частина 1.Розділ 1. Тінь у кабінеті судді

Холодний осінній дощ люто бив у величезні панорамні вікна міського суду, розмиваючи вогні нічного міста на скляній поверхні.

У темному кабінеті панувала тиша, переривана лише рівним цоканням настінного годинника. Сесілія повільно розплющила очі. Її груди здималися від глибокого, вже людського вдиху. Вона стояла перед масивним дзеркалом у розкішному кабінеті, одягнена в сувору чорну мантію судді.

Вона підняла руку, торкаючись свого нового обличчя — тендітного, блідого, що належало її загиблій родичці. Але в погляді карих очей не було колишнього страху чи слабкості. Там горів хижий, холодний вогонь демониці.

«Ти хотіла справедливості, сестро? — подумала Сесілія, розправляючи комір мантії. — Тепер її вершитиму я».

Раптом важкі двері кабінету без жодного стуку відчинилися.

У кімнату ввійшов чоловік. Його темне волосся було мокрим від дощу, плечі широкого шкіряного плаща злегка блищали від крапель води, а на поясі чітко виднівся поліцейський жетон відділу розслідувань.

Це був детектив Люціан.

Він зупинився за кілька кроків від столу, пильно й підозріло дивлячись на суддю. Його погляд був гострим, як лезо, а на обличчі застигла звична недовіра людини, яка бачила занадто багато бруду в цьому місті.

— Ви справді збираєтесь завтра вести засідання по справі Кеннета Вайна? — голос Люціана був низьким, хрипкуватим і сповненим внутрішньої напруги. — На вас скоїли замах три дні тому. Вашу машину скинули з мосту. Ви дивом вижили, судде. Мої люди ще не закінчили збирати докази, а прокуратура вимагає закрити справу через «нещасний випадок».

Сесілія повільно повернулася до нього. Вона не відводила погляду, вивчаючи цього високого, упертого детектива, який явно не збирався здаватися, попри тиск системи.

— Нещасний випадок? — губи Сесілії торкнулася легка, ледь помітна іронічна посмішка. Вона зробила кілька кроків уперед, скорочуючи відстань між ними. — Детективе Люціане, скажіть мені чесно: ви дійсно вірите в те, що поліція та суди в цьому місті здатні покарати справжніх монстрів?

Люціан насупився. Відстань між ними скоротилася настільки, що він відчув дивний, зовсім невластивий для цієї жінки холодний і водночас притягальний аромат — запах озону, гіркого полину та грози.

— Я вірю в закон і докази, — різко відповів Люціан, роблячи крок назустріч і зазираючи їй прямо в очі. — А от у вас, судде, після аварії наче пам'ять відшило. Ви раптом перестали боятися тих, хто тримає в кишені все місто.

Сесілія підняла підборіддя, її погляд став абсолютно непроникним.

— Закон — це інструмент для тих, у кого немає влади, — тихо промовила вона, зупинившись зовсім близько до нього. — А от моя влада тільки починається. Поліція шукає докази місяцями, детективе. А я винесу їм вирок за одну хвилину.

Люціан мовчав кілька секунд, відчуваючи, як по спині пробігають мурашки. Він дивився на неї і розумів: жінка, яка стоїть перед ним, змінилася до невпізнання. Вона більше не була тією зручною, лякливою суддею, якою він її знав раніше. Вона стала небезпечною.

— Ви граєте в небезпечну гру, судде, — нарешті вимовив Люціан, повільно відступаючи до дверей. — Якщо ви спробуєте обійти систему самотужки, я стану першим, хто вас зупинить.

— Що ж, детективе, — Сесілія обернулася до вікна, за яким спалахували блискавки. — Тоді раджу вам триматися ближче до мене. Подивимося, чим усе закінчиться.