Кооперація

 Комендант бункера, сивий полковник, вислухав звіт Сергія в повній тиші. У підземному кабінеті пахло озоном від старого кондиціонера, який працював на останньому диханні. На екрані єдиного робочого монітора миготів напис «Запас продовольства: 8 днів». — Десять відсотків? — полковник важко грюкнув кулаком по металевому столу. — Вони пропонують нам, регулярній армії, подачки? Сергію, у тебе в підпорядкуванні дванадцять озброєних бійців і бронетранспортер. Ви мали привезти тонни зерна, а не умови від селянки з паперовою книжкою! — Пане полковнику, вони спалять усе, перш ніж ми встигнемо зайти в їхні амбари, — спокійно, але твердо відповів Сергій. За останні дві години його мозок, позбавлений підказок цифрових систем, уперше за роки працював на повну потужність. — Наші карти застаріли. Їхні схрони сховані на такій площі, яку ми не прочешемо й за місяць. Ми спалимо залишки соляри в баках, а люди повернуться голодними. Аграрії прорахували нас. Вони знають, що кулі закінчуються, а земля — безкрайня. 

Полковник довго дивився на червоний рядок на екрані монітора. Потім перевів погляд на залізний затвор свого пістолета. Сила, яка колись здавалася абсолютною, тепер танула, як лід під сонцем. — Добре, — глухо промовив комендант. — Збери групу інженерів з третього сектору. Тих, хто ще пам'ятає, як тримати в руках гайковий ключ, а не тільки писати коди. Візьміть ящик із залишками медикаментів — антибіотики, антисептики. Ми йдемо мінятися. Але якщо вони спробують нас надурити, Сергію, я особисто віддам наказ зрівняти їхнє селище з землею. ...Через два дні на пагорбі біля розтрощеного ретранслятора знову зашипіла стара рація. Цього разу Сергій приїхав не на броньовику, а на старому вантажному тягачі, в кузові якого сиділи троє літніх інженерів бункера. Вони розгублено мружилися від яскравого сонця, тримаючи в руках ящики з інструментами, які не діставали з полиць багато років. Наталія чекала на тому ж місці. За її спиною стояли двоє міцних чоловіків із сокирами за поясом і великий дерев'яний віз, доверху завантажений мішками з сушеним горохом, борошном та в'яленим м'ясом. — Ви швидко приймаєте рішення, капітане, — сказала Наталія, кивнувши на ящики у вантажівці. — Голод — хороший учитель логіки? — Мій комендант не любить компромісів, Наталіє, — Сергій зіскочив із підніжки вантажівки, тримаючи в руках металевий кейс із ліками. — Це перша партія. Тут антибіотики. Наші інженери готові подивитися на ваші трактори. Наталія зробила знак своїм людям, і ті почали перевантажувати мішки до військової вантажівки. Один з інженерів бункера, старий сивий чоловік, підійшел до мішка, зачерпнув жменю зерна й підніс до очей. Його пальці, які колись проектували мікросхеми, тремтіли. Він уперше за життя тримав живе, справжнє зерно, вирощене під справжнім небом. — Це гарна пшениця, капітане, — тихо сказав інженер. — Справжня. Без ГМО-модифікацій нашого колишнього електронного мозку. Наталія підійшла ближче до Сергія й передала йому невеликий, обгорнутий у чисту тканину предмет. Це був важкий шматок бронзи, покритий дивними зубчастими коліщатками. — Що це? — здивувався Сергій, розглядаючи знахідку. — Наші рибалки дістали це з річки біля заваленої греблі, — відповіла Наталія. — Мої паперові книги кажуть, що це залишки якогось дуже давнього механічного обчислювача. Без жодного шматка кремнію чи електрики. Ваші інженери кажуть, що ваша підземна машина скоро помре, бо їй немає звідки брати мікрочипи. Можливо... якщо ми об'єднаємося, ми зможемо побудувати нові машини? Такі, які працюватимуть на шестернях і парі, й які неможливо буде вимкнути однією кнопкою?

 Сергій дивився на бронзові шестерні у своїх руках. Триста років тому людство створило штучний інтелект і квантові комп'ютери, щоб перекласти на них усю роботу свого розуму. А тепер, на руїнах тієї цивілізації, вони тримали в руках копію механізму, з якого все колись починалося. Коло замикалося. Людство знову стояло на першій сходинці, готове наступити на ті самі граблі, але цього разу — тримаючись за руки. — Ми спробуємо, Наталіє, — тихо сказав Сергій, ховаючи механізм до кишені. — Нам усе одно доведеться вчитися мислити заново.