Розділ 8.

Здавшись в полон неземному тяжінню, яке виникало завжди, варто було мені відчути дотик його губ, я повністю розчинилася в ньому і була готова переступити ту саму межу, яку сама ж виставила перед собою. Ян здавався мені дуже переконливим, а ще наполегливим і гарячим… Принаймні, моє тіло палало в тих місцях, яких він торкався, і ці відчуття здавалися мені якимись нереальними. Справжніми. Бажаними.

Ох… Я була готова завити від розчарування, коли в кляті двері хтось смикнув, а потім голосно постукав. Присягаюся, цього разу я сама готова була благати його, щоб він не відчиняв.

— Трясця… — йому потрібно було докласти чималих зусиль, щоб зупинитися і відсторонитися від мене. Очі Яна гарячково блищали, а вуста злегка припухли від нашого поцілунку. Мабуть, я теж мала подібний вигляд.

— Чому це стається завжди, коли ти поруч зі мною?

Я могла лише знизати плечима зробивши невдалу спробу вирівняти збите дихання.

— Сподіваюся, це не моя сестра, — злетіло з моїх уст.

Ян ковзнув по мені промовистим поглядом, і нічого не відповівши тоді пішов відчиняти двері. Я встигла тільки поправити свою форму, перш ніж побачила на порозі Світлану Борисівну. Я не впевнена, що жінка встигла мене помітити, Ян не впустив її всередину затуливши собою прохід.

— Щось сталося? — його голос звучав різко і трохи роздратовано. 

— Вибачте, що турбую, але я шукаю Голубку Христину. Вона повинна була прибирати ваш номер… — Борисівна на мить притихла, а тоді продовжила спантеличено. — Але, якщо ви тут, отже вона десь в іншому місці. Вибачте ще раз.

— Світлано, зачекайте, — несподівано зупинив її Ян, а в мене різко пришвидшився пульс. 

— Я можу поцікавить, навіщо ви її шукаєте?

Світлана довго мовчала, а коли вона відповіла, мені різко забракло повітря.

— З номеру, який сьогодні вранці прибирала Христина зникла золота підвіска, вартість якої я навіть називати боюся. Служба безпеки перевіряє весь персонал.

—  В моєму готелі крадіжка, але я про це нічого не знаю. Чому мені ніхто не повідомив? 

— Вам телефонували, але ви не відповіли, — голос Світлани звучав тихо. Я взагалі боялася поворушитися. 

— Отже треба було телефонувати наполегливіше, — сталевий голос Яна розітнув холодом простір. Я відчувала, що сталося щось дуже погане. 

— Вибачте.

— З якого номеру зникла підвіска? Хто в ньому зупинився?

— Номер чотириста два. В ньому зупинилась Марія Білозерська. Приїхала зі Львова три дні тому. Більше мені нічого невідомо.

— Я спущусь через десять хвилин. 

Двері зачинилися і за декілька секунд Ян стояв навпроти мене. 

— Я все чула, — промовила я намагаючись зчитати його емоції, але мені не вдалося. — Я сьогодні прибирала той номер, — приховувати те, що й так всі знали було недоречно. Тим паче, що я нічого не крала, і навіть уявлення не мала, хто там живе. Однак, мені все одно стало якось тривожно. Неприємне, липке відчуття. Воно мені не подобалось.

— Служба безпеки перевіряє персонал. Це все формальність, але тобі теж варто піти. Я зроблю один дзвінок і теж спущусь. Вибач, — раптом Ян торкнувся моєї руки запускаючи тілом тисячі потужних розрядів. — Не так повинен був закінчитись цей вечір.

Я не знала, що сказати, бо не впевнена, що зрозуміла суть його слів. 

— Я краще піду, — все, що змогла промовити я, перш ніж вийти з його номеру.

Кабінет служби безпеки готелю знаходився на першому поверсі. Я раніше ніколи там не була, навіть коли влаштовувалась на роботу, Ян зробив так, що мене оформили дуже швидко й без всіх потрібних перевірок. Я зауважила це лише зараз, коли стояла біля зачинених дверей кабінету, поки начальник служби безпеки розмовляв з однією з покоївок. Крім мене, більше нікого в коридорі не було.

— Що трапилось? — запитала в Тетяни, коли та, бліда мов стіна вийшла з кабінету начальника служби безпеки. Дівчина виглядала наляканою, і від цього моя тривожність лише зростала.

— Все гаразд, — видихнула вона зупиняючись. — Просто перенервувала. Не кожен день мене підозрюють у крадіжці. 

— Отже, ми всі підозрювані? — якось неприємно було це усвідомлювати.

— Не всі. Лише ті, хто сьогодні заходив в чотириста другий номер, — лише зараз я помітила, як тремтить її рука міцно вчепившись в ремінець маленької сумочки. 

— Вони перевірятимуть наші речі? — запитала я намагаючись згадати, куди поділа свою сумочку. 

Тетяна не встигла відповісти на моє запитання, хоча я і так все зрозуміла. З кабінету вийшов високий кремезний чоловік з темним волоссям і густою щетиною.  В цю мить я відчула, що мій страх досягнув свого піку.

— Голубка Христина? — запитав він грубим голосом і я швидко кивнула. — Проходьте. Ви — єдина кого ми ще не встигли перевірити. Де ваші речі? — увійшовши в його кабінет, мені вдалося побачити лише декілька великих моніторів на довгому столі, і ще одного чоловіка, погляд якого блукав в тих моніторах.

— Куртка і сумка в підсобці, в шафі. Більше речей в мене немає.