Розділ 5.

Переконавшись, що Ян міцно спить у своїй кімнаті, я тихенько спускаюсь на перший поверх, одягаю куртку, шапку, взуваю теплі кросівки, і, поки він не прокинувся вислизаю за двері. 

На вулиці ще темно і дуже холодно, але я не з тих, кого лякають такі дрібниці.  Майже місяць я займаюся спортом і поєдную ранкову пробіжку з добиранням на роботу. Сьогоднішній день не виключення. Не те, щоб я так сильно любила спорт, але іншого варіанту в мене немає. Сподіваюся, сьогодні я нарешті отримаю свою зарплату і мені більше не доведеться економити на громадському транспорті.  

Про те, що було вчора наполегливо намагаюсь не думати, відганяючи від себе навіть найменші спогади про боса. Пробіжка чудово в цьому допомагає, а ще класно бадьорить і замінює похід в тренажерний зал. Це я себе так заспокоюю звісно, бо хто іще крім самої себе висловить мені підтримку? Правильно. Ніхто. Бо нікому ти, Христю, не потрібна. Навіть мама телефонувати перестала, коли я сказала, що повертатися в рідне місто не збираюся. Тато взагалі дзвонить до мене раз на пів року, тому на нього я навіть не ображаюся.

Двадцять хвилин бігу в середньому темпі — і я вже бачу вивіску “Золотої зірки”. Нічого собі, Христю! Сьогодні ти побила свій рекорд і дісталася до готелю на десять хвилин швидше! 

Люблю себе похвалити, нехай навіть подумки. Повинна ж я якось налаштувати себе на робочий процес і зарядитися позитивом. Ух… Вирівнюю збите дихання, ще раз дивлюся на годинник і зауважую, що до початку зміни в мене ще п’ятнадцять хвилин. Можна було б випити кави, але в кишені зеро, бо гроші які я позичала в тітки закінчились ще вчора. 

Мою увагу привертає молода пара, яка виходить з готелю якраз в той момент, коли я збираюся туди увійти. Можливо, я б не звернула увагу на цих людей, якби не почула знайомий чоловічий голос, який я досі чую в жахливих снах. 

— Голубка? Ти? Не можу повірити, оце так зустріч!

Підводжу погляд вгору і на секунду завмираю. Кліпаю спантеличено, наче привида побачила. Серце боляче стискається в грудях, а до горла підкочується їдкий ком. Здається, ці блакитні очі завжди будуть дивитися на мене цим глузливим поглядом. 

Ось воно — моє гірке минуле. Олег Боровик. Моє перше кохання, перший чоловік і перший біль, який буде нагадувати про себе завжди. А в його житті, я бачу, нічого не змінилося. Так як і раніше: клеїть дівок, вкладає їх в своє ліжко, і вочевидь й далі веде їхній детальний облік у своєму блакитному блокноті. Впевнена, що той список поповнився ще не на один десяток жертв. Колись, мені випала нагода стати однією з них. 

Мабуть, я надто довго мовчу, повністю спантеличена не приємною зустріччю з минулим, однак Олег твердо налаштований на діалог. Весь такий при параді, вилизаний, в темному пальто, під яким видніється дорогий костюм. Навіть присутність його дівчини, чи хто вона там для нього, його не турбує.

— Ну, розповідай, чим займаєшся? Як життя? Досі гніваєшся  на мене за той прикол? — не приховуючи насмішки влучає прямо в ціль. — Припини, стільки років минуло! — ще підколює мене таким тоном, наче ми з ним найкращими друзями залишились. 

Це для нього — вкласти дівчину в ліжко на спір, було приколом, а я кохала його, придурка. Мені ж боляче було, навіть зараз… Боже, як гидко…

— В мене все чудово. Ось, заміж нещодавно вийшла, за прекрасного чоловіка між іншим, тепер думаємо над поповненням в сім’ї, — витискаю посмішку і нахабно брешу йому в очі, бо ніколи не зізнаюся, що після його вчинку я більше не вірю чоловікам. 

— А про тебе я не згадую. Хіба можна ображатися на хворого козла, який веде список всіх, з ким переспав і кожній жертві присвоює порядковий номер? Мені просто щиро жаль тебе, і дівчат твоїх теж. 

Бачили б ви очі його білявки, коли я сказала це вголос. Присягаюся, для неї ця інформація стала справжнім шоком, таким, як і для мене колись. 

Нехай тепер перед нею виправдовується це чмо, бачити його не можу. Швидко обходжу, перекошену від емоцій парочку, і різко штовхаю двері вихором залітаючи всередину.

Мій настрій безповоротно зіпсований, і навіть думка про зарплату більше не втішає. Я не готова була до цієї зустрічі, не готова була знову відчути ті емоції, той біль і приниження, які вже три роки намагаюся забути. Над моїми почуттями колись серйозно познущалися, можна сказати — випалили по живому, після чого я пообіцяла собі, що більше ніколи в житті не закохаюся. Ніколи.

Добре, що робота трохи відволікає від думок про ранкову зустріч. Навіть Марина сьогодні не намагається мене зачепити, що трохи дивно. Ближче до обіду в мене починає розриватися телефон від дзвінків Вероніки, але говорити з сестрою в мене немає ані часу, ані бажання. Зараз доведеться брехати їй про своє житло, а в мене не той настрій, щоб вигадувати небилиці, тому я пишу коротке повідомлення, що зайнята і вимикаю телефон. 

Коли справа доходить до прибирання номера боса, на мене накочуються якісь дивні, змішані емоції. Протираю на столі пил, а перед очима спалахують спогади про той вечір, коли Ян забажав, щоб я склала йому компанію. Все ж, дивні між нами складаються стосунки. Тобто, це й стосунками назвати важко, просто якась незрозуміла фігня. З одного боку — він мій бос, роботодавець, а з іншого… А про інший бік я навіть думати боюся, мене одразу кидає в жар і починають тремтіти руки. 

— Чорт! — голосно лаюсь, коли випадково зачіпаю ліктем графин, і він з дзвінким звуком падає на підлогу розлітаючись на тисячі дрібних уламків. Якщо раптом сюди нагляне мегера Борисівна, присягаюся, вона не упустить нагоди вирахувати його вартість з моєї зарплати.