Розділ 4.

Весь наступний день я тільки про те й слухаю, який Ян класний, забезпечений, харизматичний і сексуальний. А джентельмен який, уважний, турботливий, просто бог. Вероніка, наче навмисно не затикається, нахвалює його чесноти, і мов папуга повторює, що такого чоловіка буде гріх втратити. Я в деталях вже знаю, що вони того вечора їли, що пили, про що розмовляли, і яким замисленим поглядом Ян дивився на мою прекрасну сестру. 

Якщо чесно, під вечір в мене вже вуха в трубочку скручуються, бо ім’я Ян за сьогодні пролунало десь разів сто, якщо не більше, і я щиро йому співчуваю, якщо він дійсно запав на мою сестру. 

Десь біля восьмої години до Вероніки хтось телефонує і вона починає наводити марафет. Здогадатись, що це мій бос — не важко, але від цієї думки в грудях знову неприємно шкребе, а на серці з’являється гіркота. 

Блін, Христю, ти ж не могла покласти око на свого боса? Тим паче, коли знаєш, що він не просто зайнятий твоєю сестрою, а ще й твій безпосередній керівник, який не допускає навіть думок про службові романи?

Тьху, ти. Звісно, не могла. Мені взагалі байдуже. І на пропозицію його ідіотську я погоджуватись не збираюся. Завтра отримаю свою чесно зароблену зарплату, зніму собі квартиру і з’їду від тітки, назавжди позбавивши себе від подробиць про особисте життя Вероніки.

Так і буде.

І щойно сестра виходить з квартири, через хвилин десять, одягнувши куртку і взувши угі я також вирішую провітрити свої думки. Морозяне повітря чудово бадьорить, та й сон після прогулянки повинен бути міцнішим. Принаймні, я на це сподіваюся.

Плетуся незнайомими мені вулицями, бо в цьому районі я раніше не бувала, дивлюся на чисте зоряне небо, а рука в кишені стискає прямокутну візитку боса, яку він вручив мені, щоб я змогла до нього зателефонувати і дати свою відповідь. Мабуть, зараз точно не час наярювати до нього і псувати побачення. Хоча…

— От же, трясця! — голосно лаюсь, коли мені починає сигналити водій автомобіля, під колесами якого я мало не опинилася, задерши голову до неба. 

Так тобі й треба, Христю! Будеш знати, як ґав ловити!

Ще й фари так засліпили, що не видно ніфіга. Прикриваю очі рукою, а сама обережно й бочком намагаюся обійти бісове авто.

— Та їдь вже! — махаю йому рукою опинившись на іншій стороні тротуару. 

Чому стоїть? Не зрозуміло. 

— Що, ніколи дівчата під колеса не кидались? — ще й настрій в мене такий, що хочеться нарватися на неприємності, аби лише позбавитись від надокучливих думок про свого…

Скло іномарки повільно опускається.

— Ніколи, — лише одне слово, а я вже знаю, кому належить цей вібруючий голос. Серце знову скаче до горла, дихати стає важко.

 — Тільки з ніг збивали і в номер вривалися.

Мені хочеться скривитися і голосно заскиглити, бо це точно якесь знущання!

Де він, бляха, тут взявся? 

Чому він? Як? Хіба він не на побаченні з моєю сестрою?

— Чому притихла, Христю? — посміхається і поглядом темним наскрізь прошиває. — Щойно ти була готова до емоційного діалогу.

Ще й кпинити мене почав… Хіба я винна, що коли бачу його, то мій словниковий запас різко вичерпується? 

Так, спокійно. Не показуй йому, що ти можеш бути вразливою!

— А ви хіба не запізнюєтесь на побачення? Вероніка пів години тому помчала до вас на зустріч, не гарно змушувати дівчину чекати, — хотіла сказати уїдливо, а вийшло, наче з докором. Краще б мовчала.

— Ти щось плутаєш, Христино. Я не запрошував її на побачення, — промовляє спокійно і твердо. 

— А що тоді ви тут робите? — дивуюсь.

— Живу неподалік. Ти вже подумала над моєю пропозицією? — різко змінює тему, хоча я ще від попередньої інформації не оговталась. 

Якщо він тут, блимає аварійкою посеред дороги, з ким тоді зустрічається Вероніка? Заплутали вони мене своїми відносинами… Навіть не знаю, що відповісти.

От клянуся, ще пів години тому я б твердо сказала йому, що я відмовляюся, але зараз… Коли наші погляди зустрічаються, а моє серце починає стукати швидше… Я кажу зовсім не те.

— Я згідна. Коли приступати? 

Таргани в моїй голові крутять пальцями біля скроні, і закотивши очі до неба, байдуже махають мені своїми лапками, мовляв, немає тут з ким розмовляти. 

— Ти маєш на увазі, коли переїжджати? Можна хоч сьогодні, — знизує плечима, наче це якісь буденні речі. 

Хоча, якщо подумати… Вероніки вдома немає, тітка заступила на нічну зміну… Ідеальна нагода змитися по-тихому. А завтра скажу, що зняла квартиру.  Знаю, що брехати не можна, але, як виявилось, сестра теж не до кінця чесна зі мною…

— Я можу допомогти перевезти твої речі, — додає Ян, вочевидь, помітивши мої активні роздуми.  

Мені здається, що я роблю величезну помилку, але зупинитися або відмовитись від своїх слів не можу. Зрештою, я завжди зможу піти, якщо зрозумію, що мені це не підходить.

— Я буду вам дуже вдячна.

— Сідай, — відчиняє дверцята з іншого від себе боку, і я швиденько забираюся на переднє сидіння.