Розділ 3.

Ян

Не розумію, в який момент моє життя почало перетворюватися на рутину. Дім — робота, робота — дім. Так живе більшість, а мені взагалі немає причин, щоб жалітися чи висловлювати невдоволення, адже більшість не мають і половини з того, чим володію я. Квартира в центрі міста, будинок на околиці столиці, дача, новенький автомобіль, бізнес, який стрімко йде вгору. 

Звісно, так було не завжди, але на сьогоднішній день, завдяки своїй наполегливості та щоденній праці я сам досягнув всього, що зараз маю. Мій покійний батько завжди наголошував мені, що досягнувши однієї цілі, потрібно ставити перед собою нову, і за таким принципом постійно рухатись вгору та розвиватися. Даси десь слибинку — і роки невтомної праці можуть бути безповоротно зруйновані. Мабуть, його бажання постійно рости вгору й зіграло з ним у злий жарт. Організм не витримав безкінечного напруженого ритму, його серце зупинилося посеред наради, і вже сім років я тягну весь бізнес на собі. Втомився, як собака, але покинути не можу. Совість не дозволить. Але й одноманітність ця дістала, хочеться щось змінити, але я не знаю з чого почати.

Коли за вечерею матір вкотре розповідає про доньку своєї подруги, яка нещодавно повернулася із за кордону, я реально замислююсь, і думаю: а чому ні? Мені здається, я з нормальними дівчатами вже розучився спілкуватись. Друзів до уваги не беру, бо з ними завжди легко і є про що поговорити. Випадкові зв’язки в клубах теж не рахуються, бо там, зазвичай, немає нікого гідного, так, одноразові, для загального вжитку. Останнім часом мене чомусь не приваблюють такі стосунки, хочеться чогось іншого, особливого, справжнього, щоб серце вискакувало з грудей, щоб пристрасть зносила дах… Бляха, це взагалі нормально, тридцяти дворічному чоловіку такого хотіти? 

Мабуть, мені справді варто сходити на побачення. 

Мама аж розквітає, коли я беру в неї номер телефону Вероніки, і прямо на її очах призначаю побачення в ресторані. Голос в дівчини досить приємний, дзвінкий, домовляємось, що я заберу її о восьмій. Вона не заперечує. Без вагань називає свою адресу, наче вже давно чекала на мій дзвінок.

— Ти хоча б квіти купи, — матір не може втриматись від настанов, коли я взуваю черевики і одягаю пальто. 

— Обов’язково, — кидаю промовистий погляд, бо вона, здається, вважає мене ідіотом. 

Не те, щоб вона активно брала участь у влаштуванні мого особистого життя, але іноді її бажання мене одружити доводить до божевільні.

— Ну, з Богом, — хрестить мене в дорогу, наче, блін, на війну відправляє, а не на побачення з дівчиною. Вона в мене така є, вже п’ять років, як переїхала з села в столицю, щоб бути ближче, а все так само хвилюється. 

— Невже все настільки погано? Може, мені краще не йти? — не втримуюсь від коментаря.

— Що погано? — вона не розуміє.

— Нічого, мам, — посміхаюсь. — Я пішов.

Мама в мене живе на околиці, але я часто навідуюсь до неї в гості, зазвичай, щоб смачно поїсти, бо готує вона просто божественно. 

Майже годину стою в заторах, перш ніж потрапити до квіткової крамниці і купити букет червоних троянд. Не знаю, які квіти подобаються Вероніці, тому обираю найбільш безпрограшний варіант.

Зупиняю авто біля елітної багатоповерхівки, зауважуючи, що дівчина мешкає недалеко від мене. Навіть думка проскакує, а що, якщо вона справді моя доля? 

Бляха, про що я взагалі думаю? Може, мені краще до психолога звернутись?

Виходжу з авто, вдихаю морозяне повітря в надії трохи остудити свій запал і відігнати маячню, яка останнім часом дуже активно штурмує мій мозок.

На годиннику рівно восьма, але пунктуальність, мабуть, не найкраща риса цієї дівчини. Хвилин двадцять стою на морозі і навіть шкодую, що кинув палити. Холодно, але в автомобіль не йду. Симпатія до дівчини повільно знижується, як і температура повітря. 

Чекаю ще хвилин десять, чортихаюся собі під ніс, бо відчуваю себе відмороженим дебілом. 

Ну нарешті, моя краля виходить з під’їзду. Брюнетка, довге волосся м’якими хвилями вкриває її спину закутану в куцу білу шубку. Миле личко, гарні брівки, губки трохи підкачані, але їй личить. А от спідниця явно закоротка, ледве дупу прикриває, а на вулиці мороз, щоб ви розуміли. Схоже, дівчина налаштована рішуче, але мене чомусь лякає така бойова готовність. 

Я вже зачекався на неї, але поводжу себе стримано. Різне в житті буває, може вона була заклопотана, чи мала якісь важливі справи. 

Коли вона підходить ближче, запах парфумів затьмарює все, що тільки можливо. Здається, вона вилила на себе цілий флакон, бо в мене від різкого аромату починає першити в горлі.

— Привіт, — промовляє скромно, ляскаючи нарощеними довгими віями. — Я не довго збиралася? — запитує, чи знущається, навіть не знаю.

— На пів години довше, ніж ми домовлялись. Це тобі, — дістаю з сидіння букет і вручаю милій брюнетці, помічаючи її оцінювальний погляд спочатку на автівці, а потім на мені. 

— Дякую. Це мої улюблені, — віник не довго затримує її увагу на собі, а от автомобіль так. 

— Ой, здається, я забула свою сумочку. Зачекаємо хвилинку, я наберу сестру нехай вона винесе?

— Гаразд, — знизую плечима, а вона відходить подалі і комусь телефонує.