Розділ 2.

***

— Голубка, ще одне запізнення — і ти вилетиш звідси так само швидко, як прилетіла! — репетує Світлана Борисівна, яка ще з першого дня роботи мене незлюбила. 

Мабуть, видра Марина наскаржилась нашій старшій,  і тепер в мене з’явився ще один ворог в особі цієї, з вигляду, милої, середніх літ жіночки, з акуратною гулькою на потилиці, а насправді — монстра в спідниці.

А чого, я, власне, очікувала після того, як сам власник готелю мало не за руку притягнув мене сюди і наказав взяти на роботу. 

Боже… Тепер всі думають, що я якась “блатна”, от тільки роботи від цього не менше. Навіть, навпаки. Мене відверто недолюблюють, ще й запізнилася вже вдруге за тиждень, бо без грошей на маршрутку, як виявилось, добиратися до “Золотої зірки” далекувато. 

— Я спізнилась всього на п’ять хвилин, — виправдовуюсь, зустрічаючись з крижаним поглядом Борисівни. Звісно, цю жінку зовсім не хвилюють мої безглузді виправдання.

— Сьогодні на тобі номери Вікторії, вона захворіла. Після того, як закінчиш, займися триста восьмим та триста дев’ятим. Тобі пощастило, що в нас нестача покоївок, тому поки що ти залишаєшся працювати, але за своє запізнення тобі доведеться пожертвувати авансом. 

— Будь ласка, тільки не авансом! Мені дуже потрібні ці гроші, я розраховувала на них, — пищу, мало не розплакавшись, бо ще ніколи я так сильно не чекала авансу, як зараз. Комендант гуртожитку наказав до кінця місяця звільнити кімнату, а щоб зняти хоча б якусь квартиру, мені дуже потрібні гроші. 

Проте, нікого тут не хвилюють мої проблеми. Зрозумівши, що жодних поблажок для мене не буде, з похнюпленим настроєм йду переодягатися в уніформу, після чого приступаю до прибирання.

До вечора втомлююся, як собака, що навіть їсти не хочеться. Декілька хвилин дрімаю в підсобці, бо відчуваю дику потребу хоча б на мить прикрити очі і перезавантажитись. Однак, мене швидко викриває інша покоївка. Здається, її звати Тетяна, і їй терміново знадобилися миючі засоби. 

— Не хвилюйся, я тебе не видам, — несподівано промовляє вона, окинувши мене співчутливим поглядом. — Чула, що тебе в цьому місяці збираються залишити без авансу. Гадаю, це несправедливо. Ти працюєш за двох, а Світлана, наче навмисно з тебе знущається.

Якщо чесно, я не очікувала, що мене хоча б хтось підтримає з колективу, бо видра Марина, вочевидь представила мене в якомусь іншому, брудному для інших, світлі. 

— Дякую тобі. Я гадала, мене тут всі ненавидять, — підводжуся зі стільця і важко зітхаю. Втомилася, сил немає, але мені ще сьогодні люкс прибирати. 

— Марині добряче влетіло від нашого головного, саме тому вона налаштувала проти тебе весь колектив. А ще, можливо, приревнувала тебе до Яна Дмитровича. Вона вже другий рік за ним сохне. Ще відтоді, коли ми працювали в іншому готелі. Тільки от, наш бос принципово не заводить стосунки зі своїми підлеглими, а вона досі не може змиритися з тим, що він її ігнорує. 

— Ого! А в вас тут цікаво, виявляється. Пристрасті вирують, нерозділене кохання, заборонені почуття, ревнощі, інтриги… 

І все даремно, бо я того Яна Дмитровича всього лише один раз бачила, в той день, коли збила його з ніг. Звідки мені було знати, що він власник готелю, на ньому ж не написано!  Тепер зрозуміло, чому все так…

— Будь обережною із Мариною. Вона ще те стерво, — Таня ставить засоби у візок і повільно викочує його в коридор. Все-таки, приємно зустріти в цьому тераріумі хоча б одного однодумця.

— Тільки, видра, їй більше пасує. Дякую за попередження.

Таня киває всміхаючись і зачиняє двері в підсобку. Мені теж треба йти, залишився номер люкс, а потім можна відпочивати до ранку. 

Беру візок з необхідними засобами, постільну білизну, рушники, і кочу його порожнім коридором, бо нормальні люди в таку пору вже давно сплять. 

Це ж треба, щоб саме в цю мить з ліфта намалювалась ця видра. Окинула мене знущальним поглядом, і ходою тигриці повиляла своїми стегнами повз. Мабуть, коза з гулькою вже ощасливила її новиною, що я тепер залишуся без премії. І де в цьому світі справедливість?

Відмикаю номер ключем і тягну візок всередину, намагаючись намацати рукою вмикач. Кімнату поглинула цілковита темрява і моїм очам треба трохи часу, щоб звикнути і знову спробувати ввімкнути світло. 

— Де цей бісовий вмикач? Чорт би його взяв! — голосно лаюся, бо мої нерви вже не витримують під кінець дня.

Однак, несподівано, після декількох секунд темряви, номер заливає яскравим світлом, змушуючи мене примружити очі.

— Для цього є пульт, — глибокий оксамитовий голос звучить збоку, і я одразу повертаю голову до джерела звуку, наштовхуючись на пронизливий погляд темно-сірих очей. 

Побачивши власника готелю в розстебнутій сорочці і широких лляних штанях, шумно ковтаю слину втрачаючи на мить здатність розмовляти. 

Як це? Що це? 

Боже, якого дідька він тут забув?

Струшую головою відганяючи важкі думки, відриваюсь від його оголеного торсу, прокашлююсь трохи і нарешті вичавлюю з себе слова:

— Вибачте, Яне Дмитровичу. Я думала в номері нікого немає.