Розділ 1.

Христина

Ну що за день сьогодні такий? Нещастя на нещасті, чорна смуга за чорною… І де ж ті обіцяні приголомшливі зміни в житті, які мені сьогодні напророкувала циганка-шарлатанка в метро, перед тим, як витягнути гаманець з останніми грішми?

Дарма я дулю не скрутила, коли вона викотила на мене свої чорні очиська! І чому я така довірлива? Розвісила вуха, втратила пильність, а тепер залишилась без жодної копійки, ще й співбесіду на роботу провалила.

Ну хто вигадав такі дурнуваті правила, що без досвіду роботи працювати в готелі не можна! Покоївкою, бляха! Де таке написано? Це чисте знущання! Адже, як можна той бісовий досвід здобути, якщо на роботу ніхто не бере?  І байдуже мені, що той готель елітний. Подумаєш… Я що ліжко заправити не зможу, чи пил протерти, або підлогу вимити? До роботи привчена, працювати не боюся, тільки чому ж мені так не щастить?

“Золота зірка” сьогодні виявилась для мене недосяжною вершиною. Озираюся на пафосну вивіску готелю і шумно зітхаю зупиняючись. Ще тиждень-два і мене випруть з гуртожитка, і тоді точно доведеться повертатися в свою глуху провінцію, слухати невдоволене бурчання батьків, влаштуватися касиркою в супермаркет, бо бухгалтером без досвіду роботи теж фіг куди приймуть… Коротше кажучи, повний триндець. Мене аж перетрушує, коли я собі це уявляю. 

"— Добрий день, вітаємо в АТБ!  Картку нашу маєте? Пакет потрібен? Готівка, термінал? "

— Що? Ви мені? — обертається до мене якийсь чолов'яга, поки я тут сама з собою розмовляю.

— Не вам.

І так весь день… Як робот… 

Мені здається, ці люди на касі володіють якоюсь супер сильною витримкою! От я б не змогла всидіти стільки часу на місці, мабуть, саме тому вакансія покоївки здалася мені більш підходящою, але… Мене не взяли. 

Та видра, начебто адміністраторка, взагалі дивилася на мене, як на лайно… Ще й нагрубіянила, коли я почала вимагати викликати головного, щоб поскаржитись на неї. З таким підходом до людей, в цьому готелі взагалі постояльців ніколи не буде.

Ще раз озираюся, наче сподіваюся, що видра передумає і вискочить з-за скляних дверей, щоб все-таки взяти мене в готель, але дива не відбувається. Зітхаю і розвертаюся, щоб піти геть, але сьогодні мене навіть підошва на черевиках підводить, нога зісковзує по слизькому льоду, я розмахую руками, щоб втримати рівновагу, але натомість боляче падаю на сніг, збиваючи при цьому чоловіка, який невідомо звідки намалювався переді мною, а тепер влігся зверху, шумно дихаючи в обличчя.

— Вибач-те, будь ласка, і встань-те з мене, заради Бога, — бубоню розгублено, і через брак кисню не розумію, як до нього звертатись, а сама прикипаю до його темно-сірих очей. Просто він зараз так близько, що не роздивитися його гарного обличчя, не вловити приємний терпкуватий аромат парфумів просто неможливо. 

— Що це щойно було? — підводиться незнайомець, обтрушуючи від снігу свій чорний костюм, а тоді опускає очі вниз, де коричневою плямою розлилася його не випита кава.

Упс…

— Це було подвійне падіння, — відповідаю я підводячись і зустрічаюсь з його проникливим поглядом. — Мабуть, керівництво готелю вирішило зекономити на солі і покласти штабелем, прямо біля входу, всіх своїх потенційних постояльців. Вибач, я зіпсувала тобі костюм, — зітхаю, помічаючи на рукаві його піджака темну пляму. 

— Готель нещодавно почав роботу. Можливо, керівництво ще не встигло виправити всіх недоліків. 

— Угу, — мугикаю тихо. — Головний їхній недолік — це видра адміністраторка, — шепочу собі під ніс.

— Я перепрошую за незручність.

— Що ти! — дивуюсь, і сама не розумію, в який момент перейшла на ти. А, байдуже тепер. — Це ж я тебе з ніг знесла, мені й вибачатися. Пробач, в мене день сьогодні жахливий, гадала зможу влаштуватися на роботу, але фіг там! — про циганку й гаманець вирішую промовчати. Яке йому діло до моїх проблем?

— Отже, ти в пошуках роботи? — здивовано підводить вгору свої ідеально рівні брови ковзаючи по мені вивчаючим поглядом. — Сюди, здається, потрібна покоївка, — киває на вивіску позаду мене, і, чомусь, напружується. 

— А ти працюєш тут? Звідки знаєш, що покоївки потрібні?

— Працюю, — киває, поки я оцінювально його роздивляюсь і відмічаю, що одяг в нього дуже стильний, та й сам він такий, нівроку. 

— Мабуть, і посада в тебе відповідна, — хмикаю торкаючись дорогої тканини його піджака. — Такі костюмчики можуть дозволити собі люди, які займають керівні посади. Навряд чи ти простий швейцар.

— Швейцари в нас теж не прості, — нервово висмикує одежину, наче йому неприємно. Боже, які ми недоторки… 

— Якщо тебе влаштовує вакансія покоївки, в готелі “Золота зірка” якраз нестача персоналу.

Охо-хо! А тон який діловий, я б сказала відшліфований до блиску, як і його черевики під тон костюмчика.

— Пф! Я в вашу “Золоту зірку” більше ні ногою! Мало того, що адміністраторка видра і хамка, там ще й без досвіду роботи не беруть! А де мені взяти того досвіду, якщо в пристойних готелях правила такі дебільні? — хух, здається, я знову прикрикнула, ще й на незнайомця. Трохи незручно вийшло, його очі потемніли.

— Що ти щойно сказала? Без досвіду не беруть? — мені здається, чи в нього жовна пульсувати почали.