Глава 1.1

Нана втупилася в екран телефону, більше не криючись.
40... 41...
Вчителька писала щось у журналі і не звертала увагу на те, що  дисципліна на її уроці більше не ідеальна, адже шкільне життя добігало кінця, тож навіть вчителі дали спокій і собі, й учням.
 
Через відчинене вікно до класу залітав теплий вітерець, який надимав білі штори. Вони нагадували парус яхти, на якій Нана з батьками і братом виходили у відкрите море минулого літа в Одесі.  Надворі молодші учні займалися фізкультурою, їхні  верески час від часу переривалися свистком учителя, який ледь чутно відлунював у класній кімнаті десятого “Б”.

Шелест яскраво-зеленого листя заспокоював. Сонячне тепло ніжно торкалося щоки Нани, а тиша дня в поєднанні зі знайомими звуками приносила відчуття умиротворення. Передостанній рік у школі добігав кінця. Попереду заслужений відпочинок,  поїздка до моря з батьками до Чорного моря, і майже три місяці спілкування і гулянки з друзями.   

Нана обвела поглядом клас. Ніхто навіть не думав братися за ручки чи відкривати зошити. Вона сама прийшла лише з маленькою сумкою через плече - ні книжок, ні пенала, нічого. Здавалося, кожен загубився у своєму власному світі.  Останній травневий тиждень здався їм усім чи не вічністю.  Наталка, сусідка Нани по парті і близька подруга, часто вовтузилася, то спираючись підборіддям на коліна, то встаючи, то витягаючи ноги.

Секундна стрілка нарешті завершила коло і настала довгоочікувана воля. Шкільний дзвінок, який завжди здавався Нані гучним і деренчливим, тепер звучав весело і доброзичливо.  Всі одразу ж почали ворушитися і вставати зі своїх місць.

— Будь ласка, не забудьте про список літератури на літо, - з посмішкою сказала вчителька.

Надворі, на шкільному подвір'ї, Нана глибоко вдихнула і потягнулася.

— Як хороше, Наталко! Так хороше...

— Нано! -- покликав хтось ззаду. Горобченко, один з однокласників, підхопив довге світле пасмо Нани і грався ним, дивлячись на неї з нахабною посмішкою.

— Ну, що? Тепер у тебе звільниться трохи часу для мене? Давай потусуємося пізніше. Що скажеш? -- запитав він.

Нана посміхнулася і легенько торкнулася пальцями його грудей.

— Горобчику, хіба щось змінилося?  Я не люблю канал “Дискавері”, - сказала вона, грайливо перекидаючи волосся через плече.

— Чого ти така сердита, красуне, - сказав він, посміхаючись, розігруючи жартівливу битву. — Варто спробувати. Тобі сподобається. Обіцяю, - додав він, підморгнувши.

Після того, як Горобченко пішов, Наталкаа прокоментувала:

— Почекай, тепер він від тебе не відчепиться. Буде бомбити твої соціальні мережі все літо повідомленнями.
.
Нана подивилася на однокласника, який голосно сміявся з друзями і недбало спльовував на асфальт.

— Йому перше сонечко в голову вдарило. Ось він і повірив у себе . У нього жодного шансу, я не зустрічаюся з однолітками, -- сказала вона, відкидаючи волосся назад.  — Вони всі тупі… А! -- вигукнула вона, коли хтось залоскотав її ззаду. — Даню!

Веселий хлопець обійшов навколо і став перед дівчатами.

—Ти знову дінамиш Горобця, сестричко? Не шкода хлопця?

— Я не винна, що у цьому віці у всіх хлопців відсутні нейронні зв’язки між мозком і язиком.

— І в мене? — широко розкрив рот у удаваному здивуванні Даня.

— Ти мій братик, — лагідно поплескала по щоці Нана, — я тебе люблю, хоч інколи ти буваєш нестерпним.

—  Ну що, йдемо додому? - запитав він, відпиваючи ковток з яскравої бляшанки. — Ледь дочекався кінця уроків. Нудьга смертна!

Нана кивнула і повернулася до подруги.

—  Ти йдеш з нами?

— Може... Я думаю..., — Наталка замріяно поглянула на Даню, але він дивився убік і не помітив, як дівчина пускає до нього бісиків.

— Вибач, - перебив Даня, не дослухавши до кінця. — О, там Свєта! Зачекай! - крикнув він і побіг.

— Ти гворила з батьками про поїздку до мене на дачу? — запитала Наталка, провівши Даню розчарованим поглядом.

— Я чекала закінчення навчання. Хочу показати батькам табель з відмінними оцінками, щоб пом’якшити батька. Ти ж знаєш, який він в мене суворий.

— Це несправедливо. Дані він все дозволяє, а тебе тримає залізними кліщами, —  вступилася за подругу Наталка. У Нани з Данею були чудові батьки. З ними легко можна було говорити на будь-які теми, але до Нани батько був надто суворий. Кроку зайвого не дозволяв ступити. Вимагав відмінних оцінок і ідеальної поведінки в школі і вдома. 

Нана знизала плечима. Старшокласники продовжували висипатися з дверей школи, і незабаром багато хто з її друзів  підходили поговорити. 

— Нано,  які плани на завтра? Їдеш з нами на дачу?

— Вибач, Вадік  я дуже зайнята. Маю багато справ, — відповіла Нана, ховаючи очі від Наталки, яка відразу здогадалася, що подруга не збирається розмовляти з батьками щодо поїздки на дачу з ночівлею. 

— Блін, Нанко, ти постійно ігнориш колектив, — засмутився Вадік, — Новий рік продинаміла, а тепер і останній дзвінок. Весь клас збирається. Не буде тільки тебе.

— Ходімо вже,  однаково в один бік… Бувай, Вадіку! Ми йдемо! – крикнула Наталка, якій набриднув парад Наниних залицяльників.

— Дань! Ти з нами? — гукнула Нана, але Даня замахав руками,  і знову присвятив усю свою увагу Свєтіку.

Удома  нікого не було. Стояла жахлива задуха. Нана одразу ж повернула ручки на всіх вікнах, впускаючи у квартиру травневий вечір. Батьки мали б уже повернутися з роботи. В останній день навчання у них в сім’ї була особлива традиція — замовляти улюблену піцу і  за вечерею обговорювати плани на майбутню відпустку. Батьки любили відпочивати у червні, щоб насолодитися ще лагідним сонечком на березі улюбленого моря. Місто ще не репає від напливу туристів. На базарі з’являються місцеві фрукти і овочі, а ночі прохолодні і зоряні.

Нана пройшла на кухню, і ввімкнула чайник. Він весело зашумів, запрошуючи дістати улюблену мамину філіжанку із тонокої порцеляни. Мама берігла її і не дозволяла нікому чіпати. Вона пила з неї по особих випадках. День народження чи річниця весілля. Або… або  останній день навчального року. Нана дістала із маленької коробочки запашний трикутничок, опустила в розцяуьковану маками філіжанку і налила окріп. Відчинила холодильник і ледь не на половину зникла в ньому у пошуках чогось солоденького. Крім половинки шоколадки нічого не знайшлося. Вона потягнулася за телефоном, щоб написати брату повідомлення, одночасно відкушуючи від плитки добрячий шматок. Добре, що батьків немає. Ніхто не змушуватиме їсти ненависний гороховий суп, в якому плавали білясті півкружжя цибулі.