Тамара: Перший день осені

Я бадьоро збігла мармуровими сходинками та опинившись нагорі, із насолодою вдихнула прохолодне повітря. Навіть серед міста, знаходячись у парку, можна насолоджуватися чистим повітрям, які вже перестали дарувати нам метушливі вулиці.

Сьогодні перший день осені! Обожнюю цю пору року. З кожним днем, природа стає красивішою та величнішою, хоча і дещо сумною. Дерева покриваються золотом, багрянцем, потім листя починають повільно опадати, утворюючи килим, яким там бажається пробігтися та пошелестіти у власне задоволення. Спостерігаєш, як з кожним днем, дерева все більше втрачають зелене забарвлення, щоб вдягнутися у золоті та червоні кольори.

Та до цього ще далеко. Як вже сказала, сьогодні перший день осені. Діти пішли до школи, студенти до університету, а дорослі зараз на роботі.

Я - Тамара Золотоустівська не підпадаю ні під одну з цих категорій. Вже давно не школярка, минулого року скінчила університет. На разі, без роботи. Звісно, це трошки хвилює, але зовсім трошки. На двадцятиріччя батьки подарували квартиру, а півроку тому, я продала майже нову машину. Отже, у мене є деякі гроші, то ж, можна не хапатися гарячково за першу вакансію, яку запропонують. Я не пихата та не шукаю золоті гори. Просто не хочу поспішати, прагну знайти таку роботу, на яку буду прокидатися щоранку з радістю, а не з думками: «краще вбийте мене».

Сьогодні видався настільки чудовий день, що я вирішила забути про все на світі та піти погуляти до Маріїнського парку. Це моє улюблене місто у столиці, ще й живу недалеко.

Погода сонячна та майже літня. То ж я, не стала навіть надягати пальто, а вибігла у сіренькому гольфі та джинсовій спідниці. Хотілося гуляти та ще раз гуляти.

Піднявшись на пагорб, де знаходився парк, підійшла до ліхтаря, від якого зазвичай починала прогулянки. Підняла голову та подивилася на нього, як на доброго друга. Ліхтар знав про мене таємниці, які я нікому не довіряла. Ліхтар бачив мій перший поцілунок. Він же освічував у вечірній час мої сльози, коли коханий мене покинув. Тут я могла зупинитися, щоб щось прочитати аби просто постояти та перепочити.

Подумки привітавшись з ліхтарем пішла далі. Перший осінній день викликав різні емоції та всі позитивні. Я, узагалі намагаюся дивитися на життя з позитивом, от тільки…

Думки перервалися, настрій зіпсувався, коли мене хтось штовхнув. Поглянувши, побачила високого чоловіка у темному пальто. Штовхнув та навіть не вибачився.

- Обережніше, - обурено сказала я.

- Гуляй, - сказав той, не обертаючись. Увага зухвалого перехожого належала телефону, по якому він жваво розмовляв.

Мене це обурило вкрай. Як так можна? Усі ми поспішаємо, але поводити себе таким чином… Ну не гад?

У цей момент, брюнет сповільнив кроки та зупинився біля ліхтаря. Продовжував щось трохи не кричати у смартфон. Це знак! Ось зараз підійду до нього та присоромлю. Не можна бути таким невихованим.

Підійшовши ближче, почула те, що голосно говорив чоловік. Добродія, певне, не бентежило те, що перехожі оглядаються та дивляться на нього, як на божевільного. Дві старшокласниці проходячи повз навіть постукали пальцем по скроні.

- Тамаро! Ти сама себе чуєш? Після того, що утнула, намагаєшся мене зробити винним? Уваги мало? Чому ти так мені не казала, коли я тобі золото дарував чи коли відправляв на дорогі курорти. Тоді ж все гаразд було, чи не так?

Голос чоловіка тремтів. Разом зі злістю, там відчувалася біль. Оскільки за професією, я психолог, то вмію розрізняти людські емоції, навіть якщо вони приховані. Тут чоловік, трохи на увесь парк не репетує, і, скоріше за все, причиною стала друга половинка.

Не хотіла підслуховувати, але інакше не вийшло. Хлопець, продовжував говорити, тепер це звучало холодно, але не з не меншим болем.

- Тома, я не визнаю себе винним. Зрада - це зрада, іншої думки бути не може. Так! Мені боляче! Мені, чорт забирай, боляче!

Стало шкода хлопця. Невже дружина зрадила? Як психолог знаю, що для чоловіків це дуже боляче для їх самолюбства. Але якщо щиро, то кому подібне сподобається? У мене така ж історія. Півтора місяці тому, закохалася наче скажена, а він, крім мене, гуляв ще з трьома дівчатами. Зустрічалися з ним менше місяця, добре, хоч у ліжко з ним не встигла лягти. Хоча якийсь облом для зрадника. У незнайомця справа більш серйозна. Відразу відпало бажання відчитувати брюнета.

Хлопець з роздратуванням вимкнув телефон, із зусиллям стримуючись, щоб не розбити об ліхтар. Замість того, поглянув перед собою та побачив струнку дівочу постать з білявим волоссям. Себто мене.

- Що ти тут забула? - непривітне сказав чоловік.

- Ви мене штовхнули, - нагадала я.

- Що з того? Думаєш, я так увагу приділив? Закохалася? - зле передражнив брюнет.

Цього вистачило, щоб обурення спалахнуло знову. Отакої! Хотіла спитати  як справи, поспівчувати, а він… Ну не зараза?!

- Анітрохи! - твердо відказала я, - навіть не думала. А ви? Може це вас кохання накрило та боїтеся зізнатися.

На обличчі темноволосого молодика промайнуло розчарування.

-Хто закохується восени? - сказав він, - у цю пору року тільки проблеми трапляються.

- Поганому танцюристу штани тиснуть, - зауважила я, - осінь тут ні до чого.