Глава 13

Дарина

Цього разу ми заходимо до вітальні, оминаючи нудну кухню. Микита заварює травʼяний чай, чим неймовірно мене дивує.

— О, невже ти запамʼятав, що я люблю саме цей напій? Минулого разу був чорний чай з бергамотом! Бр-р-р, — картинно здригаюся я.

— Я запамʼятовую, хто що п'є. Це моя звичка, — з легким роздратуванням у голосі відповідає Микита. — Чорний чай з бергамотом — татова тема. Капучино або лате — для сестри. Комбуча — для мами.

— Комбуча? Я ніколи її не пробувала.

— І не треба, там закінчився термін придатності, тож я її викинув.

— Ну хоч нікого не отруїв, — хмикаю я.

— Як чай? — дещо напружено питає Микита після того, як я роблю кілька ковтків гарячого напою.

— Мені подобається. Пахне круто.

Після моєї відповіді сусід помітно розслабляється. Деякий час ми розмовляємо про англійську, про ті статті з «Реддіту», які Микита мені скинув, та про купу незнайомих слів, які я не хочу вчити.

— Ти поводишся, як дитина. Якщо не тренуватимеш памʼять, то вже через десять років забуватимеш найпростіші речі.

— Не читай мені лекцію, — зітхаю я. — Краще визнай, що зубрити іншомовні слова — то нудьга й жахіття.

— Ні.

— Так! — упираюся я. — Сидиш ото, як дурепа, повторюєш одне й те саме слово, знову і знову, а воно ще має купу значень, і читається по-різному в британській та американській англійській. Наступного дня приходиш до школи і тупиш, коли вчителька наказує тобі перекласти текст з цим дибільним словом!

Микита здіймає ліву брову й щуриться, ніби його осяває геніальна думка.

— Ти так бісишся через те, що в школі мала погані оцінки з англійської?

— Можливо, — відставляю філіжанку подалі й складаю руки на грудях. — Я просто не люблю відчувати себе тупою.

— Ого. Мені здалося, що тобі взагалі не знайомі такі поняття, як самокритика чи самобичування.

— Якщо я люблю і поважаю себе, це не означає, що іноді я не відчуваю себе недалекою дівчиною з поганою памʼяттю і товстими литками.

— Чим-чим? — він голосно сміється, чим сильніше мене бісить. — У тебе шикарні ноги, знайшла чим перейматися.

— Ну ПМС ще й не так на жінок впливає.

— І довго він триває? — питає Микита. На його обличчі немає відрази або огиди, лише розуміння і помірна цікавість. Звісно, я не розказую всім про свій цикл, але якщо він мій друг — то хай знає, що перед місячними я стаю іншою людиною — роздратованою скиглійкою, яка плаче над новиною про розлучення чергової поп-зірки.

— Ні. Один день.

— Хіба не довше?

— У мене — ні. От реально, за три дні до часу ікс я на цілу добу перетворююся на вередливе стерво, яке сміється над показаним середнім пальчиком, а потім ридає над згадкою про «Титанік». Але це я така. От у моєї подруги Софійки взагалі немає ПМС. А Яна днів шість страждає, не може на себе в дзеркало дивитися, бо на обличчі зʼявляються прищі, і вічно свариться зі своїм бойфрендом.

— Складно ви, жінки, влаштовані.

— І не кажи. Але я не бідкаюся. Бути дівчиною — круто.

— Не сумніваюся, — хмикає Микита. Западає мовчанка на кілька хвилин, після чого він питає: — Розказати тобі методику, як запамʼятовувати нудні англійські слова?

Він не тисне, не наполягає, не біситься через мої лінощі, а спокійно й лагідно пропонує свою допомогу. Це так зворушливо, що я не можу відмовитися.

Ми близько години розбираємо тексти з «Реддіту», вивчаємо нові слова і вирази. Микита просить скласти з ними речення, і в мене навіть виходить щось пристойне й граматично правильне.

— Здається, я нарешті їх запамʼятала. Ти геній, — вражено бурмочу я, закриваючи ноутбук. — Ти крутий репетитор. Не дарма я тебе обрала.

— Репетитор, який досі не отримав список з жіночими секретами, — насмішкувато мовить сусід.

— І не отримаєш. Розкажи краще про своє побачення.

У його очах з'являється теплий мрійливий вираз, ніби він згадує щось — або когось! — дуже приємне. Я стримую дике бажання відсахнутися, відсісти від Микити на сто метрів, віддалитися від нього, нічого не чути й не розуміти. Але секунди минають, і цей химерний стан минає. Я заставляю себе всміхатися й кивати.

Микиті сподобалася та дівчина Ясміна. Це помітно за теплими інтонаціями в його голосі, і за широкою усмішкою, і за очима, що досі блищать якоюсь хлопчачою радістю.

— Зійшлися два задроти, правильно? — саркастично кажу я, коли сусід замовкає.

Микита кидає на мене докірливий погляд, який ніби промовляє — друзі так не поводяться. Та я це знаю, знаю! Сама не розумію, що це за гадюка оселилася всередині, чому вона шипить і лякає всіх отруйними зубами.

— Можна сказати і так, — стиснутим голосом мовить він. — Ясміна багато читає, нам цікаво разом. Я ніколи ще не дискутував з дівчиною про масову та елітарну літературу. Це був цікавий досвід.

Він знову всміхається, а я утримуюся від ядучих коментарів. Мабуть, це заздрість прокидається. І страх. Микита швидко знайшов собі дівчину, тож він зосередиться на спілкуванні з нею, а не зі мною. Наша дружба, яка тільки-но почалася, вже під загрозою.