Глава 12

Микита

Зазвичай я розумію, коли дівчина хоче, щоб її поцілували. Це помітно в мікрореакціях тіла, в поглядах і затамованому диханні, в хрипкому голосі та соромʼязливій усмішці. Короткі дотики, обійми, тихий сміх — все це надихає на рішучі дії. Це ніби гра, в яку ви граєте вдвох і яка приносить задоволення кінцевим результатом.

Але з Дариною я не вгадав.

Вона по-дружньому мене обійняла, а я вдихнув її пʼянкий запах, занурив пальці в її мʼяке волосся, заплющив очі — і мене накрило. Мабуть, я був занадто самовпевненим і дурним, бо вирішив, що запрошення до дівочої спальні неодмінно означає щось інтимне. Можливо, не останню роль зіграла наша приємна розмова, смачні пиріжки й те, якою кумедною і милою була Дарина, коли волала про детонатор. Я послухався її і сховався в шафі, ледве стримуючи сміх. Але те, що я чув, мені подобалося.

У сусідки круті батьки. У мами приємний глибокий голос, а бабуся ніби всміхається, коли говорить. Якщо познайомити їх з моїми родичами, то це закінчиться скандалом. Може, у Дарини хоча б вітчим проблемний?

Я ловлю себе на цій паскудній думці та кривлюсь. Заздрити чужій сімʼї — жалюгідно. Маємо те, що маємо. Треба на жалітися, а виправляти ситуацію. На вихідних я збираюся поїхати до батьків, повечеряти з ними — мама нещодавно казала, що скучила за мною — і поговорити про Лесю.

Вимикаю світло в квартирі, сідаю за компʼютер і закінчую переклад. Потім відправляю Дарині матеріали, які я підготував ще вчора. Там посилання на різні обговорення в «Реддіт», а також останні плітки про зірок і перелік незнайомих слів, які їй потрібно запамʼятати. З останнім будуть проблеми, бо сусідка не схожа на людину, що сидітиме в ліжку і вчитиме модальні дієслова, популярні фрази та вирази.

Як казала моя вчителька, щоб назавжди вивчити те чи інше слово, треба зустріти його мінімум чотири рази: прочитати в тексті, написати в реченні, почути в кіно або відео, а також проговорити з кимось в діалозі. Але розмовляти англійською Дарина не хоче.

Я йду на кухню за останнім пиріжком і знову думаю про той поцілунок. Сусідка сказала, що я не вмію відчувати жінок і не розумію їхніх бажань. Але ж їй сподобалося! Тут я точно не помиляюся. Дарина притискалася до мене своїм тендітним тілом, жадібно відповідала на дотики й поцілунки, навіть тихенько стогнала, коли я хапав повітря і знову повертався до її солодких губ.

Чому тоді?..

Дідько! Бо то була звичайна фізіологічна реакція, як і в мене. Я не хотів цілувати сусідку, поки вона мене не обійняла і не запаморочила голову своїм спокусливим ароматом і тихим голосом.

«Дякую за матеріали» — приходить від неї повідомлення. Відправляю якийсь смайлик і кидаю телефон на стіл.

Щоб не згадувати сто разів наш поцілунок, я дістаю книгу та починаю читати. Це завжди відволікає мене від тривог і бентеги.

Наступного дня я йду на побачення з тою дівчиною, що втекла від мене після того, як сходила до вбиральні. Її звуть Ясміна, і вона надзвичайно цікава особистість. Ми замовляємо вже третю каву поспіль, бо не можемо зупинитися і не дискутувати про сучасну літературу. Ясміна впевнена, що текст у популярних книгах занадто спрощений і поверхневий, а герої примітивні, з погано опрацьованими сюжетними арками, з мінімальним розвитком характеру. Я намагаюся спростувати її думку, наводжу чисельні приклади і, здається, переконую Ясміну в тому, що їй варто прочитати сучасних авторів.

— Це ті, що вважаються золотом ТікТоку? — сміється вона.

— Ага.

— І там одне романтичне фентезі й любовні романи?

— Ні, є легкі життєві історії, є темне фентезі про некромантів у космосі, наприклад. Раптом тобі сподобається?

Я вже не можу пити каву, тому прошу в офіціанта рахунок.

— Прогуляємося? — пропонує Ясміна.

— Чому б і ні, — радо погоджуюся я.

Це майже ідеальне побачення. Майже, бо в мене вже була експериментальна зустріч зі смачним мʼясом і танцями на кораблі. Перевершити той вечір неможливо, але спілкування з Ясміною дарує мені інші емоції: я ніби знаходжу рівну собі людину, з якої можна говорити про мистецтво.

А Дарина навіть не читає книги.

— У нас сімейна вечеря запланована, — зітхає Ясміна, кидаючи погляд на телефон. — Я маю йти.

— Ти живеш з батьками?

— Так. Вони не проти, якщо я зніматиму квартиру, але я не хочу… — Ясміна знизує плечима. — Подорослішати я ще встигну, а батькам приємно, що я поруч з ними.

— І тебе не дратує відсутність свободи в двадцять один рік?

— О, ти запамʼятав мій вік, — соромʼязливо всміхається вона. — А кажуть, що хлопці не спостережливі.

— У мене повно інших недоліків, — весело запевняю її, і Ясміна голосно сміється, але потім згадує моє питання і серйознішає.

— Мене не дратують батьки, вони в мене чудові. Я з острахом думаю про ту мить, коли доведеться їх покинути задля самостійного життя.

Вона тяжко зітхає, і це чудовий момент, щоб підтримати її обіймами. Що я і роблю. Але цілувати не поспішаю, бо в голові знову проносяться картинки вчорашнього фіаско. Дарина вважає мій вчинок смішним і дурним, а я до такого не звик.