Глава 10

Дарина

Я зачиняю двері, що ведуть до моєї спальні, притискаюся спиною до стіни і вирівнюю дихання. Чорт, все мало бути не так! Я хотіла поговорити з Микитою, пояснити своє захоплення зірковим життям, включити один з моїх улюблених серіалів і дивитися його, кидаючи до рота ягоди, що бабуся привезла з города.

Намагаюся приховати своє розчарування і чіпляю на обличчя посмішку. Бабуся виймає продукти з величезного пакету, мама складає їх у холодильник.

— Ви знову щось купили? У нас їжі на цілу вічність вистачить! — говорю я.

— Але молока свіжого немає. І домашнього мʼяса. Ми на ринок ходили, — пояснює бабуся.

— Ага, кілька годин вибирали ту свинину, — важко зітхає мама. Вона придивляється до мене і питає: — А ти чого скуйовджена така?

— Розхристана, ніби на побаченні була, — додає бабуся.

— Вам здалося, — кажу я, але пізно: мене уважно оглядають дві пари очей. — У вас продукти нерозібрані.

Пізно! Мама з бабусею зосередили увагу на мені.

— Ти знову бачилася з тим хлопчиком? — із захватом цікавиться мама. Я киваю. В її очах спалахує тріумфальний вогонь, і вона ледве стримується, щоб не сказати те, що неодмінно мене розізлить. Наприклад, що вона не вірить у дружбу між хлопцем і дівчиною. — І як?

— Непогано. Про тата поговорили.

— Про того шпиндика набундюченого? — фиркає бабуся. — Шо про нього балакати? Хай котиться під три чорти разом зі своїм зверхнім поглядом і липкими пальцями.

— Липкими? — уточнюю я.

— Ага. Він коли мені руку потискав, то в нього завжди була мокра долоня. Пітніє твій батько, бо він людина слизька й огидна, а ще нікчемна. Тьху! Нащо ти про нього згадувала?

— Ну, він мій тато, — войовничо відказую я, бо бабусині слова відгукуються гнівом і запереченням у грудях. — Не може він бути аж настільки поганим.

— Твій батько — це Костянтин, — вперто заявляє бабуся. Мама тимчасом обіймає себе за плечі і дивиться кудись повз мене. Її обличчя розгублене і бліде, губи здригаються в невловимій емоції.

— Ти ж не любиш Костянтина, — нагадую я.

— То й що? Він нудний, слабкий і занадто добрий. Всім допомагає, на всіх свій час знаходить замість того, щоб бути з моєю Ланою, — бабуся кидає погляд на маму. — Але то моє до нього ставлення. Для тебе ж Костянтин тато.

— Ні, він мій вітчим, — коли я говорю останнє слово, то ніби ковтаю отруйний напій, від якого відразу дере горло і кидає в холод.

— Не ціниш ти того, що маєш, — буркає бабуся. — От якби ти з тим бундюком зустрілася…

— Годі! — мама піднімає руки. — Не будемо сваритися через Олександра. Доню, краще розкажи про того хлопчика. Що між вами?

Мама скуто всміхається, заохочуючи мене до відповіді. Я кидаю злий погляд на бабусю, але сваритися з нею не хочу, бо надто сильно її люблю. Та чому вона зневажає мого тата? Я чула, що він умілий маніпулятор, але то була випадкова репліка Костянтина.

Можливо, настав час познайомитися з власним батьком?

Мене настільки лякає ця думка, що я здригаюся всім тілом і починаю говорити суцільну дурню:

— Микита читає книжки, тобто він нудний книголюб і тобі б не сподобався, — кидаю виразний погляд на бабусю, а вона лише очі закочує, мовляв, нічого ти не розумієш, онучко. — Він любить котів і вітається з сусідами, навіть з тими, що сидять у навушниках.

— Ти про ту стареньку? — щуриться мама.

— Так. Мені цікаво знати, що ж за музику вона слухає. Класику? Оперу? Як вважаєш?

— Радянські пісні? — знизує плечима мама.

— Фу, тільки не це! — кривлюся я.

— Дурні ви! — констатує бабуся, сідаючи на стіл і розглядаючи тарілку з вишневими пиріжками. — Якщо та жінка мого віку, це не означає, що вона слухає, прости господи, совєтський шлак чи Баха. Я от розбираюся в сучасній музиці і знаю, хто такий… — вона хмуриться, ніби згадуючи назву гурту, — Дрейк чи Метро Блумін.

Я кусаю губи, аби не всміхнутися та не виправити імʼя останнього музиканта.

— Ти крута, — щиро говорю я.

— Та звісно, — киває бабуся. — Чи ти це тільки зараз зрозуміла?

Ми з мамою голосно сміємося, а бабуся встає, дивиться на посуд, на мокрі чашки, що знаходяться в сушарці, потім знову повертається до пиріжків.

— Оце ти так багато їсиш? — питає вона, упʼявшись в мене пронизливим поглядом.

— Ага, — киваю. У роті миттєво пересихає, а дурна, нераціональна паніка знову охоплює все тіло.

І що станеться, якщо мама з бабусею побачать Микиту в моїй спальні? Я вже доросла дівчинка, мені двадцять з половиною рочків, тож я можу приводити хлопців без відома батьків. Але це все одно здається мені невловимо хибним учинком. Мама би обовʼязково спитала мене і Костянтина, якби запрошувала додому подружок.  Це типу про ввічливість і довіру.

— А ви чого повернулися? — різко питаю я. Бабуся мружить очі. — Ви ж у кіно збиралися?