Глава 8

Дарина

А суперське побачення виходить. Прогулянка гамірною набережною, вечеря в улюбленому закладі, а тепер ми взагалі посеред Дніпра, плаваємо на величезному кораблі і дивимося, як сонце остаточно зникає за обрієм. Я всміхаюся, вдихаю прохолодно-вологе повітря й на мить — на одну жагуче-прекрасну мить! — уявляю, що це моє справжнє перше побачення. У грудях ніби пурхає безтурботна жвава пташка. Вона прокинулася, вона хоче жити й закохуватися!

У голові паморочиться. Я відходжу від краю, знаходжу вільне місце, сідаю. Микита спантеличено дивиться на мене.

— Тобі погано?

— Не зовсім.

— Я зараз.

Він залишає мене на палубі. Думки хаотичні й дурні, я заплющую очі та згадую Романа, того самого сусіда в коротких шортах. Ох, я таку маячню говорила! Щось там про музику, яку він слухав, про те, як я люблю висіти на турніках униз головою, про найсмачніші шашлики у місті та літню погоду. Добре, що Микита врятував мене від повного провалу, бо ще кілька секунд — і я би згадала видатні біцепси Романа та кубики на його пресі, які я зовсім випадково встигла помітити, поки він тренувався.

То що, це воно? Те саме пробудження, про яке говорила мама? У двадцять років я хочу побачень і кохання. Фу, наскільки ж це передбачувано!

— Тримай.

Я піднімаю голову й усміхаюся. Микита зі стривоженим обличчям простягає мені пляшку мінеральної води. Приємно, коли про тебе піклуються не тільки батьки.

— Яка турбота, — іронічно зауважую я. — Дякую. Зі мною все добре, просто я зловила собі на думці, що мені подобається наше вигадане побачення.

— І тому ледь не втратила свідомість? — недовірливо питає Микита. Зморшка, що з'явилася на його переніссі, розгладжується і стає непомітною.

— Так. Я думала, що завжди буду вище цього.

— Це як?

— А не знаю, — я відкручую кришку і роблю кілька глибоких ковтків. — Мама постійно розповідала мені про те, як це прекрасно — любити, ходити на побачення, засинати і прокидатися в обіймах коханої людини. Цих розмов було занадто багато. В якийсь момент її слова про величність кохання почали викликати в мені відразу, а не цікавість. Ну типу — любов і любов, що в цьому особливого? Навіщо робити зі звичайного почуття якийсь культ?

— Тут я навіть сперечатися не буду. Є речі набагато важливіші за кохання, — киває Микита. Він задумливо дивиться кудись повз мене, чи то на річку, чи то на зірки, що поступово спалахують на небі.

— Я ніколи не вважала себе романтичною особою, тому я шокована власною реакцією на наше побачення. Воно… — я знизую плечима, — приємне та легке.

— А хіба побачення має бути важким і неприємним?

— Ну, не те щоб… Просто я повинна хвилюватися, не знаходити собі місця від нервів і від бажання тобі сподобатися, а ще соромитися, червоніти, бурмотіти щось слабким розгубленим голосом, бо мені страшно показати себе дурепою чи нецікавою людиною, бо тоді наше перше побачення стане останнім, а ти ж мені так подобаєшся! — я кажу це театральним, занадто емоційним голосом, і Микита невесело всміхається. — Коротше, класно, що в нас експериментальна зустріч, а не справжнє побачення. Але погано, що я тепер хочу сходити на побачення з Романом.

— Звісно, з ким же ще, — хмикає сусід.

— Та він хороший!

— Ага, обмацав тебе очима, але навіть не запропонував сісти біля нього.

— О, — я згадую ту коротку розмову з Романом. — Мабуть, він розгубився.

— Авжеж.

Розчиняються двері, і сюди вивалюється весела компанія. Хлопці тримають в руках скляні пляшки, дівчата хихочуть і ледве тримаються на своїх височенних підборах.

І чого я так заморочилася? Рано чи пізно всі дорослішають. Мені двадцять, настав час вийти з форумів про кінозірок і розпочати своє особисте життя.

— Ходімо танцювати!

Микита не дивується, почувши моє запрошення, лише киває та бере пляшку з водою, щоб і собі випити трохи. Гм, а якщо я захочу ковтнути трохи мінералки, мені треба буде витирати горлечко рукою? З подругами я так не роблю, але ж сусід — чоловік.

М-да, відбувається поплава.

— Не хочеш до нас приєднатися, кралечко? — питає світловолосий хлопак. — Ми пригостимо тебе напоями.

Його друзі голосно регочуть.

— Ні, на жаль, я зайнята, — киваю на Микиту.

— На жаль? — хмуриться він, коли ми залишаємо палубу і спускаємося сходами туди, де вирує життя і лунає клубна музика.

— Ті хлопи наче нормальні, до того ж у їхній компанії є дівчата.

Насправді я би ніколи не приєдналася до незнайомців, які розпивають міцні напої на кораблі. Інтуїція підказує, що такі пригоди погано закінчуються. Але подражнити Микиту — це ж святе діло. Он як він набурмосився, брови свої густі звів, головою виразно похитав.

— Краще так не роби. Дівчата в компанії мужиків — це ще не гарантія безпеки.

— Я знаю, — відповідаю цілком серйозно. Не хочу, щоб Микита вважав мене наївною дівчинкою, яка не розбирається в людях. — Я невдало пожартувала.