Глава 7

Дарина

— І ти досі не знаєш, чому та дівчина втекла?

Поки ми чимчикуємо до набережної, сусід розповідає про свої вранішні побачення. Я намагаюся не реготати, але стримати усмішку стає дедалі важче і важче. Просто Микита з таким щирим сумом говорить про своє особисте життя, що мені хочеться погладити його по голові, як кота, що не отримав додаткову порцію смаколиків. Він одночасно і смішний, і зворушливий у своїй чесності.

— Ні. Вона пішла без жодних пояснень.

— Так спитай у неї, що сталося. Ти ж маєш її номер телефону?

— Ми переписувалися на сайті знайомств, — із затримкою відповідає Микита і кидає на мене швидкий погляд. Кусаю губи, щоб не всміхнутися.

— І чого ти чекаєш? Пиши їй! — наказую я. — Краще гірка правда, ніж солодка брехня.

— Нє. Якось обійдуся.

Аж зупиняюся від здивування. Микита ледь не налітає на мене, але вчасно гальмує і відступає назад. Його обличчям пробігає роздратування.

— Тобто ти пів години розказував, як тебе зачепила втеча тієї дівчини, але ти відмовляєшся писати їй і зʼясовувати правду?

— Типу того.

— Капець! Гаразд, настав час для першого жіночого секрету, — я додаю трохи пафосу й величності у свій голос. — Ми не любимо нерішучих хлопців.

— Тоді я відкрию тобі «чоловічий» секрет, — парирує Микита. — Ми не любимо бігати за жінками і вимагати від них пояснень. Це принизливо.

— Пф-ф! Так працюють людські стосунки: ти десь косячиш, твій друг або знайомий перестає прихильно до тебе ставитися і тримає дистанцію, в його словах і діях відчувається напруга або погано прихована образа. То що робити в подібних ситуаціях? Не жалітися, а вирішувати проблему!

— Я ніде не косячив, — заявляє Микита впертим тоном.

— Можливо. Або ти ляпнув щось зайве. Просто напиши їй, це ж легко!

Сусід, зітхнувши, таки дістає з кишені мобільний і набирає повідомлення. Він діє швидко, ніби давно хотів усе вияснити, але не мав достатнього стимулу.

О, ну яка ж я молодчинка!

Через хвилинку телефон Микити голосно теленькає.

— Що там? Скажеш сам чи мені варто порушити твої особисті кордони і заглянути в телефон? — я навіть не намагаюся приховати свою цікавість. Плескаю в долоні, радіючи тому, що загадкова дівчина одразу ж відповіла Максиму. Значить, він їй сподобався.

Брови сусіда зводяться до перенісся, а потім він усміхається і показує мені екран.

«Вибач. Я зіштовхнулася в туалеті з дівчиною свого колишнього. Нахлинули неприємні спогади. Я не хотіла псувати тобі настрій, тому пішла».

— Запроси її на друге побачення.

— Навіщо?

Ми підходимо до набережної, де десятки, якщо не сотні дніпрян пʼють лимонади, жують солодку вату, фотографують річку й фонтани, пліткують, розʼїжджають на самокатах і заходять в дорогі, але атмосферні ресторани. Влітку тут завжди гамірно і душно, але мені це подобається. Запахи шашлику, кальяну та дешевої кави здаються такими знайомими, що я несвідомо посміхаюся.

— Та дівчина на тебе запала. Просто напиши їй ввечері.

Микита оглядає набережну з якимось розчаруванням.

— Не любиш тут бути?

— Люблю. Але взимку, — буркає у відповідь Микита.

— Фу, тоді ж холодно, і вітром знести може.

Я аж здригаюся від згадок про мінусову температуру, про теплі шапки, які псують зачіску, про кілька шарів одягу та лід, у який перетворюється завжди красива й жива річка.

— Зате не тхне смаженим мʼясом, цигарками і потом.

— Тю, так не принюхуйся! Можеш купити круту маску, щоб тебе не бентежили аромати смачної вуличної їжі.

— Вона не смачна.

Микита спирається ліктями на поручні й дивиться на фонтан. Окремі краплі води потрапляють на моє обличчя, лоскочуть шкіру, від чого я радісно всміхаюся. Ну як можна не любити літню набережну? Це ж квінтесенція життя!

— Я починаю краще розуміти, чому тобі не щастить в особистому житті, — штовхаю його в плече. — Але не переживай, це не назавжди. Ходімо?

— Куди? — хмуриться він.

— А це сюрприз!

Сусід хитає головою, всім своїм виглядом показуючи, що він не любить несподіванки. Цікаво, він завжди такий чи тільки зі мною? Вчора він ніби був нормальним, усміхненим, жвавим, а сьогодні бучиться, губи дує, голосом скорботним розмовляє. Невже в усьому винні побачення?

Не дарма я чхати хотіла на всякі любовні пригоди. Від них тільки зайвий головний біль. Хоча той сусід, що підтягувався на турніку…

— Наздоганяй! — кричу я і біжу, розкинувши руки. Останні промені сонечка торкаються мого обличчя, вітер грає у волоссі, життєствердна енергія просочується в кожну клітину тіла.

— Ти зголодніла? — скептично питає сусід, коли я зупиняюся біля закладу, де готують шашлики прямо на свіжому повітрі.