Глава 5

Дарина

Я пишу на вікні посилання на свій інстаграм, і вже через годину отримую повідомлення від невдячного сусіда. Переглядаю його профіль: світлини з університету, багато усміхнених хлопців, мабуть, його найближчих друзів, а також купа знімків з сестрою. Уважно розглядаю дівчинку. На найстарішій фотографії вона ще зовсім дитина: зелені, як у брата, очі, скупа усмішка, волосся, зібране у хвостик, сіра шкільна форма.

А от чим далі… Тут і гардероб змінюється, й усмішка ширшає, і в погляді з'являється пустотливий вогник. На кількох світлинах я помічаю два рожевих пасма, що спадають на лице дівчинки. Цікаво, вона сама їх пофарбувала?

«Зустрічаємося завтра у дворі о сьомій» — пише Микита.

Ставлю лайк у вигляді піднятого великого пальця і відкладаю телефон. Сусід наче приємна людина, але щось у ньому не так. Він ніби приховує частину себе: стримано всміхається, коли можна від душі реготати, стримано жартує, стримано розмовляє. Може, всі книголюби такі? Сьогодні я ледве втрималася, щоб не вхопити його за плечі і не потрясти трошки.

Але разом з тим він… комфортний. Ніби ми давно товаришуємо, хоча познайомилися вчора. Це дивно. У мене є дві найліпші подружки, які зараз — зрадниці! — сидять у своїх нудних маленьких містах. Так от, з ними я завжди відчуваю тепло, спокій і комфорт. Та щоб досягти такого рівня довіри, мені знадобився рік.

А з Микитою я вже почуваюся схожим чином. Чи буває так, що дружба виникає миттєво?

— Мамо! — кричу я в коридор.

— Що таке? — виглядає вона з вітальні.

— А зайдеш до мене на хвильку?

Вона приходить з двома горнятками чаю і шоколадкою. Мама часто так робить перед важливими розмовами. І звідки вона знає, що це той самий момент одкровень?

— Дякую.

— Як у тебе справи?

Мама сідає на підвіконня, я теж вмощуюся поруч, поклавши під спину подушку. Запах трав'яного чаю заповнює собою всю кімнату.

— Залишила йому свої контакти? — вказує мама на вікно.

— Ага. Він мені вже написав.

— Як ви поспілкувалися сьогодні?

Я знизую плечима. Наче все було непогано, але я б ще годинку посиділа в сусіда.

— А як ти зрозуміла, що Костянтин — твоя споріднена душа?

— Ого! — мама ставить горнятко на підвіконня і швидко кліпає очима. Я ніколи не була романтичною особою, тож вона неабияк шокована.

— Не в любовному сенсі, мамо. Споріднені душі — це ж не тільки про кохання, вірно?

— Т-так, — прочищає вона горло. — Друзів це теж стосується.

— Мені здається, що той сусід… Микита може бути моєю спорідненою душею. Знаю, звучить абсурдно, але ти завжди товкмачила мені про це, і я несвідомо запамʼятала більшість твоїх настанов.

— Я розумію спорідненість душ як цілковиту довіру й легкість, що виникає між двома людьми. Разом з Костею мені завжди було добре. У грудях вирувало тепло і ніжність, я ніколи не прикидалася перед ним, не вдавала, що я краща, вродливіша, розумніша, ніж я є насправді.

— Легкість, тепло, довіра, комфорт, — повторюю я. Ніби сходиться. — А коли ти це відчула? Ви ж довго товаришували.

— Та майже одразу, тільки я ігнорувала свої відчуття.

Мама зітхає і глибоко про щось замислюється. Можливо, вона згадує мого тата, людину, яка її кинула і втекла. Якби мама зрозуміла, що любить Костянтина, то не звʼязувалася б з моїм батьком.

Але тоді б не народилася я.

— Ти ніколи не думала, що стосунки з Олександром були помилкою?

Я називаю свого батька на ім'я, хоча подумки кличу його татом.

— Ні, люба, звісно, ні. У стосунках ми дізнаємося більше про себе, тож вони ніяк не можуть бути помилкою.

Приємно, що мама не опускається до банальщини і не каже щось типу: «Стосунки з Олександром подарували мені тебе. Я ні про що не шкодую». Пф-ф, ото був би солодкий сироп!

— Не хочеш йому написати? — раптом цікавиться мама. Її голос тихий і ніжний, але я все одно здригаюся, ніби за вікном несподівано прогримів грім.

— Хай іде під три чорти!

— Зрозуміла, — силувано всміхається мама. — Ще зарано.

— Мені він не потрібен. Я завжди так думатиму.

— Добре, — примирливо говорить мама і вміло змінює тему. — Так про що ви розмовляли з сусідом? У яку мить ти відчула тепло у грудях?..

Наступного дня я прокидаюся трохи знервованою. Здебільшого це через приїзд бабусі, але маленька, дрібнесенька частина мене хвилюється перед експериментальним побаченням.

Тобто зустріччю.

Поки я приймаю душ, то намагаюся розшифрувати причину своєї тривоги. Чи не занадто це ризиковано? А що як Микита виявиться кріповим парубком, який вдає з себе самовпевненого самця, робить брудні натяки та нахабно запрошує дівчину до себе? Якщо він казав правду про недавні побачення, то щось із сусідом не так.

Він або нудний як бетонна стіна, або дивний у поганому сенсі.